Хто такий Ігор Галини Вдовиченко, – маємо знати…

Роман прочитався швидко, але враження неабияк спантеличили. Адже до цього авторку популярних романів «Пів’яблука» і «Тамдевін» хіба розхвалювали, а тут… головою поповзли доволі неоднозначні думки.

…Зазвичай опис змісту книги, що його публікують на другій сторінці «нора-друківських» романів, більші за розміром. Про «Хто такий Ігор?» йдеться лишень, що головна героїня роману Галини Вдовиченко працює в газеті у відділі новин, що роман можна було б вважати «виробничим», якби не блискуче перетинання сюжетних ліній та майстерне поєднання містики, історії і сьогодення, а також те, що це твір про пам'ять, спокуту й кохання, які тривають довше за життя…

Небагато інформації, однак сама назва твору провокує припустити, що він таки – про мужчину. А де сильна стать, там і слабка не забариться. До того ж, згодом і сама авторка зазначить, що її нова робота – «про кохання». Однак, з її слів, головне у романі – тема пам’яті, знання, розчиненого у крові, помітного чи непомітного впливу на людей життєвих законів, вироблених усіма попередниками…

Так от, головна героїня роману Олена – журналістка.

«Уууу, і знову журналістка, –  чула невтішні зітхання від знайомих, що й собі прочитали роман.

А й направду у першому романі «Пів’яблука» однією з героїнь уже була журналістка. Тоді подумалося, що це недаремно, адже письменниця Галина Вдовиченко і досі працює у популярній львівській газеті «Високий замок». Тому і в романі, мабуть, описала чимало історій із власного життя… Але, як кажуть маститі письменники, початківець-романіст перший твір пише про себе, другий – про друзів, а третій – то вже творчість… Невже пані Галина не знала цієї поговірки?

 І от журналістка Олена, яка розлучена й сама виховує двох доньок підліткового віку, а ще – майже не вірить у справжнє кохання, починає зустрічатися із молодшим на дванадцять років Сашком, що заповзявся відкрити у Львові ресторан. Відтак їх зустрічі часто супроводжуються розмовами про ресторанний бізнес, про який, зі слів письменниці Вдовиченко, навіть довелося консультуватися з фахівцями…

Крім цього, Олена-журналістка активна в обговореннях-претестах актуальних у реальному житті тем, зокрема, смертних вироків, які «є найвищою мірою покарання у 59-ти країнах світу», і які пропонують «повернути в Україну». Яким же було її здивування, коли, прочитавши цю новину на сайті газети, в якій працює, 42,7 відсотка українців висловилися за відновлення смертної кари. «Не думала, що цей показник такий високий» – зітхає головна героїня.

Авжеж, ми таки не знаємо, поруч із ким живемо…     

Цікавими і доволі пізнавальними, ба навіть повчальними видалися у творі зустрічі Олени з ув’язненою матірю, що взяла на себе провину доньки, та з колишнім «контролером з нагляду СІЗО», що його авторка назвала «той, що смертників на розстріл водив». Щемні деталі повідала, відтак її небайдужі міркування годі оминути:

 «От, бляха, от курва. Які страшні речі відбуваються поруч. Живеш, живеш, квіти нюхаєш, слухаєш про вино… а недавно, кілька, блін, років тому, недавно, такий бєзпрєдєл, і знову хочуть то все повернути… Та чим ви кращі за тих, кого розстрілювали? Який же це закон, коли вбивця вбивцю вбиває? Гівно, а не закон.»

А ще зачепили оті теплі дружні вечори біля багаття, які описує Вдовиченко, й подумалося тоді: нині рідко саме так ведуть розмови у компаніях. От, якби ж-то так було… 

Але ж – усе в наших руках, хіба ні?

Коханню всі роки підвладні, переконує Галина Вдовиченко. Адже на відміну від сорокалітньої Олени, котра якраз не хотіла в це вірити, її коханий Сашко таки вірить у це, ба всілякими способами доводить свою справжню любов і прихильність до цієї жінки. Їй же – легше піти, сховатися, втекти, аби не зазнати болючого розчарування. Щоправда, недаремно ж кажуть, що цінуєш хіба тоді, коли втрачаєш. Бо лише тоді, коли сама ледь зосталася живою після героїчного рятунку немічних пенсіонерів із пожежі, отямившись, відчула, що могла втратити Сашка. То чому не тішитися тим, що тобі так радо посилає життя?..

Галина Вдовиченко пише мовою, якою хочеться напиватися, як спраглому – водою. Текст просто вражає барвистістю словникового розмаїття рідного нашого говору. І це чи не найважливіша приваба і подяка. Принаймні від мене, бо завше волію читати «смачні» чи то пак «чепурні», як сама дівчина-україночка з народних пісень, тексти... Однак, початок твору таки видався розтягнутим, нединамічним, мало інтригував… А ще днями почула думку, мовляв, складається враження, що автор хоче розповісти багато, втиснути все в одне, а не виходить… Може, й так. Щоправда, кожна людина багатогранна й щодня розмірковує на різноманітні теми, втрапляє у різноманітні ситуації…  

 Ім’я Ігор згадується у творі лише кілька разів. Воно все зринає у думках головної героїні. Так, наче переслідує, на щось натякає. «Почую «Ігор» – і в душі заповітна струна дзенн-н-нь», – думається Олені. І недарма. Наприкінці тексту письменниця розкриває секрет, що його так хочеться дізнатися протягом читання. І, мушу зазначити, що хто він, отой Ігор, ми (українці) таки маємо знати…

Щодо «зв’язку вічних душ», то можна багато сперечатися. І, переконана, так і буде, адже роман іще попочитають… Важливо, мабуть, інше. Те, що авторка таки змусила задуматися бодай на мить: яке життя я проживаю і що лишаю по собі нащадкам?..