Постараюсь відповісти на всі питання, а якщо раптом якесь пропущу, то, можливо, з неуважності, а не з небажання відповідати. Хоча, спробую не пропускати.

Питання, поставлені скоріше авторові книжки («Чи є історія про Миколку наближеною до реальності?», «Яка дітям користь з цієї історії?»).

Стосовно зауваження вживаних мною фраз «Ілюстративним посібником з життя знедолених дітей», та «документальною прозою», Ви маєте рацію, в тому плані, що я не чітко висловив свою думку. Так – це художній твір. Але без казкових персонажів (вважаю, що "вигаданий" та "казковий" – не одне і теж). Тобто, наскільки я розумію, описуються події, котрі можуть відбуватися в реальному житті. І тут в мене виникає питання (Ви вже вибачте мені мою банальність) – яка ж мораль? Оскільки Ви самі наголосили на виховному аспекті книги. (Я не стверджую, що кожна дитяча книжка обов'язково повинна мати мораль. Але якщо нема моралі, то має бути інша ціль написання книги. Яка?) І в пошуках цієї моралі я задався питанням про те, кому вона може бути адресована. Стосовно "неблагополучних" дітей. Я не стверджую, що їм не варто адресувати книги. Варто! Але, якщо книжка пишеться для дітей з повноцінних сімей, то варто лише надрукувати її та віднести в книгарню. Батьки самі її куплять і прочитають дитині.

 

Стосовно моралі для дітей з благополучних дітей. Стосовно визнання серед однолітків. Всі заслуги за "догледженням" за Миколкою віддаються собаці. Я не можу пригадати жодного моменту, коли Миколка допоміг собаці, коли він в решті решт сам собі допоміг. Тобто визначення "Найдин Миколка" створює образ не самостійного хлопця. Виникає питання – що ж він без пса робитиме? Хоча він якраз належить до тих дітей, питання пошуку самостійності для яких стоїть найгостріше. Визнання Миколки серед сверстників відбувається, по великому рахунку, завдяки досягненням пса. Яким чином в літературній формі можна пояснити "домашнім" дітям, що до несамостійних дітей треба ставитись шанобливо? Де це пояснення присутнє в книжці? Стосовно собачого "покровительства": я не казав, що "пес МОЖЕ чи ПОВИНЕН замінити хлопцеві родину". Я писав про те, що він не проти це зробити. Це, приміром, видно у його ревнивому ставленні до "крокодилячих сліз" Миколчиної мами (до речі, чому з маленької?). Жодний пес не може бути кращий за рідну матір!
Те, що оповідання ведеться переважно від собаки, я нічого поганого в цьому не бачу, і ніяких зауважень з цього приводу не приводив. Це справді, всього лиш констатація факту. Стосовно написання з великої букви – я вважаю це вдалим художнім прийомом. Я іронізував не з приводу написання з великої літери взагалі, а написання деяких персонажів (Чікса, Училка).
А цей твір заслуговує стояти в одному ряді з "трагічними" хрестоматійними? Хіба вони попали в шкільну програму випадково? Чи завдяки тільки своїй "трагічності"?

 

Привіт, Олексію!
Дякую за відповідь. Мої роздуми на сайті випадково виявились під іменем «Оля»: це через те, що просила надіслати її через «десяті руки». Від учора маю змогу давати коментарі на власному компі, тож спробую відповісти на Ваші нові аргументи. Хоч, визнаю одразу, вони настільки далекі від твору, що навряд чи все це має сенс.
Щодо першої половини Вашого листа, то питання про шляхи книжки до читача, тим паче, до читача «неблагополучного» — тема взагалі окрема, і не твір її вирішує. Та й чому Ви обстоюєте, що книжка лиш для «неблагополучних»? Радше навпаки. Утім, про це я вже казала в попередньому листі.
Красти ж чи просити — здається, й не це питання стоїть у книжці. Звісно ж, ні красти, ні просити! Та й те, що Товстуха змилувалась над дітьми після їхніх «злочинств» — ніяка не дивина, адже жінка ця просто надзвичайно добра. Але головне тут те, що на конкретному прикладі показано: товста, на перший погляд, несимпатична й надміру розтратна людина (з якої можна трохи познущатись, що часто й роблять до жорстокості недалекоглядні й прямолінійні діти в житті, а Миколка з Найдою — в тексті) може виявитись прекрасною людиною з непростою долею. Конкретний приклад показує, як ненароком, із легковажності (і голод тут аж ніяк не на першому місці) можна образити Людину. Потім же — ще й приклад того, що можна відповісти добром на зло, чим повернути негативну енергію в «мирне русло», примножити те добро у світі.

 

Далі ви ремствуєте над тим, що Миколка нічого доброго не зробив для пса. Він урятував його з багна після народження — цього вже немало. Та й майже всі інші вчинки робить таки ж Миколка: вигадує з вечерею і рибалкою, будує халабуду, заводить «бізнес», вирушає в «розвідку», намагається допомогти дівчині з «терточкою», трохи починає вчитись, придумує заюаву з опудалом, фантазує перед дітворою, доглядає гіацинт, зрештою, навіть закохується тощо (дивно, як Ви цього всього не помітили). Інша річ, що мова ведеться з точки зору Найди і сповнений власної гідності пес, може, трохи забагато приписує власній «персоні» і забагато кого хоче замінити хлопчикові (невже й цього Ви не вловили? До речі, саме цим пояснюється нелюбов Найди — завважте: не Миколки! — до Миколчиної матері, який збоку бачить і розуміє більше. Ваш висновок «Жодний пес не може бути кращий за рідну матір!», даруйте, просто смішний (ніби хтось у книжці це заперечує) і невідь-звідки взятий). Так що про визнання серед, як Ви кажете «сверстників» (українською це звучатиме «серед ровесників») — лиш формально відбувається завдяки псу: до того вже був підготовлений належний ґрунт.
Вашу іронію з приводу того, що цей твір не здатен стояти поруч з хрестоматійними, зрозуміти легше. Ну, не любите Ви цього твору — Ваша справа, Ваше право. Інша річ, що, по-перше, здається, я й не намагалась ставити їх в один ряд. Ішлось-бо тільки про те, що шкільні твори надто трагічні («Новина», «Я(Романтика»), «Земля», «Катерина» і т.ін., т.ін., т.ін.), а тут принаймні дитина бачить, що українці (навіть обділені долею) таки здатні якось боротися, якось долати обставини і все таке. По-друге, серед моїх знайомих я особисто знаю з десяток прикладів того, що дитина, яку досі батьки просто силоміць змушували читати тексти зі шкільної програми, залюбки й без жодних змушувань «проковтувала» «Миколчині історії», кожна з них, до речі, ще й чомусь сподівається на якесь продовження (хоч, як на мене, тут уже воно не доречне).

 

Щодо Найди і другої світової: Ви знов щось пропустили у тексті. Якби читали розділ «Розвідка», то розуміли б, що йдеться про зовсім іншшого пса, просто ім’я «Найда» — занадто поширене. А що Найда-«молодший» трохи приписав чужих звитяг і собі — то така вже в нього «неідеальна» вдача (правда, без почуття гумору, мабуть, цього не вловити).
«Слівця» тут не коментуються цілком вмотивовано. Як і інші не найкращі Миколчині вчинки. Читач не такий дурний, їй-Богу, йому не треба всього розжовувати, сам зуби має.
«Плачі» про кицю на кухні — це справді радше для сміху (хоч у Франка справді є такий вірш), для підкреслення Товстушиної наївності й сентиментальності. Але говорячи про Ваше «поезію не побачив» (правильно «поезіЇ не побачив»), то я мала на увазі не заримовані рядки (як і художній твір відрізняється від документальної літератури, так і Поезія відрізняється від просто заримованих рядків: прогляньте бодай якийсь із «Літературознавчих словників»), але тут уже щось пояснювати зайве: коли людина не має чуття до поезії (як і почуття гумору), пояснення не поможуть.
Щодо батька і «джентельменства» — то знов абсолютно окрема, дуже непроста тема. Є мужні хлопці, що виростають без батька і навпаки. Все залежить від цілком різних чинників і немає відношення до тексту. Миколка повинен бути «неадекватним» до протилежної статі, бо не має батька? Як це? І чи він є «адекватним»? Чи може, й тут скажете, що книжка нав’язує думку, ніби собака може замінити батька? До чого це взагалі?
На цьому, певно, дискусію пора завершувати, бо вона й так затягнулась. Дякую за витрачений на неї час. Хай щастить!