У Василя Слапчука кохання - лише до кінця зими

Нова повість луцького поета, прозаїка, критика, лауреата Шевченківської премії Василя  Слапчука  «Жінка зі снігу» вийшла у київському  видавництві «Факт». Популярне видавництво проводить захоплюючий і в чомусь небезпечний експеримент: заснувавши в 2003 році  серію «Exeptis excipiendis» (в перекладі українською  – «усе, крім того, що потребує вилучення»),  видає  в цій серії новинки української сучасної поезії та прози.

У  молодого романтичного поета Овідія (саме так названо головного героя нової повісті Василя Слапчука – на честь Публія Овідія Назона) в його 25-річному віці –  чималенький досвід бабія. Уся повість просякнута прагматичними одкровеннями героя про безперервні пошуки справжнього кохання. Щоправда, яке воно – він не знає, тому й придумав собі поетичне виправдання –  любити можна лише жінку, котру сам собі зліпиш зі снігу, а те, що вона зникне разом із зимою,  розтане – не біда, головне,  щоби красиво!  Час від часу герой спілкується зі своїм родинним оточенням: батьками, сестрами та їхніми дрібними дітьми. І все. За вигадливою назвою  більше  нічого не приховано. Правда, є маленький сюжетний вузлик, що  наприкінці оповіді додає трохи «перчику до пісної страви»:  старша сестра Неоніла – не сестра, а мати   героя, бо неповнолітньою «скочила в гречку»,  дід  із бабою якимось чином  зробилися батьками,  ну  всі  решта  відповідно змінили статус. Майже кримінал!

Зрілий, органічний, природний у поетичній творчості, письменник Василь Слапчук у черговому прозовому опусі блідий і невиразний. Він продукує шаблон, хай достовірний та реальний, але необов’язковий. Так, автор, оповідаючи про речі,  давно всім відомі, певно, не боїться видатися банальним. Сьогодні –   це його позиція,  і він, безперечно, має на неї право. І багато чого письменник для неї (позиції) робить: у формі  викладу превалює простота (не спрощеність), прозорість, у слові –   тактовність, тон оповіді – самоіронічний, ненав’язливий, хоча, повторюю, відчуття читацької насолоди  небагато. Ну, не хоче автор нікого нічим дивувати! Нова  якість у контексті сучасної української прози? Не знаю! Але чомусь пригадалися рядки з листа Лесі Українки до свого  брата Михайла Косача: «…в літературі   мають вартість портрети,  а не фотографії (розумієш різницю?)…/… справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача» (Леся Українка. Твори в чотирьох томах, т. 4-й, ст. 245, вид-во «Дніпро», 1982).

Очікувану  книгу  я читала з неочікуваним розчаруванням, а, дочитавши до кінця невеличку повістину, відчула навіть здивування: якби на обкладинці не було зазначено –  Василь Слапчук, я  подумала б на когось  із молодих і «нарваних», які наввипередки оголюють перед читачем усе,  що заманеться,  насамперед,   грішне тіло, смакуючи деталі особистого сексуального досвіду. Але вони  хоча б  не маскуються й  називають реалії відповідно до їх точного значення. І  тому   їхнє  письмо викликає більше довіри, бо адекватне особі  того, хто пише.

Усвідомлюю,  що  мої  враження від книги  «Жінка зі снігу»  вельми суб’єктивні. Впевнена, що  повість пошанують прихильні читачі, й це  нормально. Зрештою, я її теж прочитала, але перечитувати мене не тягне. А от рядки з поетичної збірки «Малювання в темряві»: «Злічив краплини  дощу, / Зорі порахував…/ А скільки жінок / під небом – не відаю. / На тобі збиваюся»  - ці рядки завжди зі мною. Вони справжні, бо належать перу справжнього  поета Василя Слапчука.