Коли молитеся, промовляйте імена коханих чітко
Роман «Душа» Ївги Веснич одразу наштовхує мене на дві початкові тези. Перша: я починаю схилятися до провінційної точки зору, згідно з якою піар потрібний лише для того, аби проштовхнути у життя безпорадну річ. А коли, мовляв, річ справжня, піар їй не потрібен. Як, зокрема, книзі, про яку йдеться. Друга: з літературним процесом в Україні «надо что-то решать», якщо цей роман спокійно лежить на полицях книжкових магазинів.
«Душа» — перший роман Ївги Веснич, за тематикою урбаністично-містичний, за обсягом невеликий. Але цього обсягу виявилося досить, аби авторка: 1) досить чуттєво передала своє небайдуже ставлення до столиці та її мешканців; 2) виявила непоганий стиль та смак; 4) досить точно спрогнозувала деякі сьогоденні реалії; 5) залишила фінал відкритим. Авторка моделює можливе майбутнє Києва, доводячи до абсурду (на час написання твору ще ледь намічені) тенденції градобудівництва та місцевого впорядкування (роман написано до мерських виборів-2006).Також Ївга Веснич виявила свою близькість — історико-літературну та спадкоємну – а до свого більш досвідченого, принаймні у справах іншого світу, вчителя, — Михайла Булгакова. Утім, як зізнається сама Ївга в інтерв'ю «Україні молодій», вона хотіла наслідувати Юрія Андруховича. На жаль чи на щастя, текст живе окремо від автора з моменту своєї появи.
Будуючи сюжетну лінію, Ївга Веснич використовує практично безпрограшну модель: розгортає ліричну історію на тлі столичного армаґедону, або кармаґедону. Як сказано у передмові до роману, твір являє залишки рукопису, що потрапив до рук упорядників у 2056 році. На той час Києва вже не існувало, натомість щороку збирався Всеукраїнський форум києвістів — знавців київської трагедії. Отже, рукопис з майбутнього є поєднанням, точніше мішаниною з уривків особистої історії мешканки колишнього Києва Гонорати Н. та стенограми чергового Форуму. Залишки з особистої історії — то опис невеликого проміжку життя журналістки, яка працює у тижневику «Медіатор» та прагне вийти заміж за Котюнчика. Котюнчик, так би мовити, прагне цього значно менше. Паралельно, завдяки уривкам зі стенограми, ми дізнаємося, що одного ранку у Києві з'явилися чорти та чортиці, які поводилися чемно та зовсім по-людськи. Налаштовані вони були настільки пролюдяно, що виганяти їх з міста не було причин. Крім того, за якийсь час до Києва прибув сам Сатана, та ще й із цікавою пропозицією, після чого чортів виганяти було б зовсім безглуздо. Улаштувавши свою резиденцію у будинку Городецького (поближче до президента), представники нелюдського світу відкрили Сатанинське Бюро та його філіали по всьому місту, де підписували угоду про виконання будь-якого бажання в обмін на душу. Ну, тобто майже будь-якого. Ось деякі приклади з переліку фантазій середньої руки: «пальми і тропічні острови, яхти і автівки,… Верховна Рада, лаврові вінки,… оскарівська статуетка, перли з діамантами, корона «Міс Всесвіт»,… серце зі стрілою, шлюбні обручки та багато чого ще». Коли Гонораті стало зовсім «уж замуж невтерпеж», вона пішла також продавати свою душу. Утім, вдалась до цього жінка вже по тому, як не дочекалася позитивної відповіді у церкві, крім того, у Небесній канцелярії недочули ім'я її коханого (уявіть собі, його там не всі знали напам'ять).
Згідно із версією Ївги Веснич, коли за вищенаведені об'єкти бажання майже усі кияни почали продавати душі, ця тонкоматеріальна людська субстанція почала втрачати у ціні. Не кожну душу почали брати похапцем, почастішали відмови, причому, як то кажуть, «на рівному місці». Уже замало було бути просто хорошою дівчинкою чи хлопчиною. От де набрало ваги прислів'я «хороша людина — не професія»! Відбулася цілковита нівеляція цінності людської душі. Навіть чорти занудьгували від дітей Божих.
Зрозуміло, що у житті все набагато складніше, адже «жизнь прожить — не поле перейти», чи то пак – київські руїни подолати. Не робитиму прямих паралелей. Не завжди можна судити навіть із зовнішньої подібності, тим більше з посади, яку обіймає та чи інша людська/нелюдська істота (ну там у мерії, чи у згадуваній Раді). Адже можна круто помилитися, сплутати людське з нелюдським, замість чортів влучити у щось земне – наприклад, у готів… Що ж до градоначальників, то деяких самі ж кияни обирають двічі. Тож нехай кожен читач сам визначиться, якою мірою авторка роману перебувала на правильній хвилі та зазирнула у майбутнє. А подумати є над чим, самі бачите.
«Душа» написана по-журналістськи гарною мовою, але в романі ще не чутно власної, авторської мови. Ївга Веснич має смак до хорошої поезії (у творі чимало поетичних цитацій, які втомлювали коханця героїні). До чеснот авторки варто зарахувати й небайдужість до рідного міста. Але не лише кияни отримають естетичну насолоду від цього твору. Роман витримано у булгаківскій манері, хоча, можливо, це відчуття виникає через природність зображення чортячого поводження серед людей. Дуже слушно вони серед нас обертаються, «в тему». Як і в безсмертному романі Михайла Афанасійовича.
