«Лілу після тебе» - книжка про літературну ерудицію Катерини Бабкіної

Коли читаєш повість «Лілу після тебе», що дала назву прозовій збірці Катерини Бабкіної, спершу здається, ніби це - просто черговий зразок української жіночої прози в найкращих традиціях жанру: розповіді про дівчат-підлітків і їхнє напівбогемне життя з невмілими пиятиками й саморобними легкими наркотиками; про дівчачі й хлопчачі мрії про життя не напів-, а насправді богемне, з дорогими автомобілями, фешенебельними нічними клубами та справжніми амфетамінами; про дещиці проявів «високого мистецтва» та Великого Інтернету (разом з його Америкою) в малому містечку; про неадекватні почуття до вигаданої особи тої самої статі; про дорослішання, про дитячу заздрість і «понти» тощо. Стандартний набір. Непрониклива пародія на відомий роман Софійки Андрухович, та й по всьому, начебто.

Читаючи наступні оповідання, я й далі постійно мала відчуття, наче все це я вже десь бачила. Тішило, що я це бачила точно не в Софійки Андрухович («Жінки їхніх чоловіків» були усе ж більш «приземлені», в позитивному сенсі цього означення). Але де ж тоді? Можна було заспокоїтися на тому, що авторка просто й далі дотримується законів жанру, тільки якогось иншого, що його назви я просто не можу пригадати. Та знайомі мотиви просто-таки напосідали, й асоціяції вже оформлювалися самі собою... Ось Маркес із його розімлілим магічним реалізмом (саме звідти, здається, і той очерет, що може прорости крізь підлогу, і неіснуюче море серед пустелі), ось Кастанеда (Карл Симон, вочевидь, просто наґваль - якщо прийняти цю умову, то все стає на свої місця), і улюбленець нового покоління українських прозаїків Прохасько (окрім імен Анна й Маркус, його творчости сягає ще й ціла новела «Ключі до всіх осель» про унікальність людей, що їх доля невідомо чому звела разом - порівняйте з «Некрополем»), навіть трохи Коцюбинського (про нього нагадує соціяльна несправедливість на узбережжі згадуваного вже неіснуючого моря), а назва «Забери мене, іспанський караване, я знаю, ти можеш» говорить меломанам сама за себе... Зізнаюся чесно: мені самій бракує мистецької ерудиції, щоб виявити всі алюзії, що з них виткана ця проза. Певна, що більш освічений читач знайде й инші зв'язки, я ж перерахувала лише ті, що впали у вічі.

Можливо, я радикально помиляюся, й авторка зовсім не мала на увазі жодної з тих алюзій, що наввижалися мені. Може, пані Бабкіна взагалі не любить творчости тих авторів, що я їх перерахувала. Може, тут причетна ноосфера, що спричиняє ті схожі думки й схожі слова, що їх висловлюють різні люди, зовсім не свідомі цієї схожости. Цілком припустимо й те, що просто сама ваша покірна слуга рецензентка - невиправна, бо не може не шукати алюзій в постмодерному тексті. Але, прошу, дозвольте лише їй висловитися до кінця.

Складається враження, що головне джерело натхнення Катерини Бабкіної - література. Кожна новела зі збірки «Лілу після тебе» ніби написана під свіжим враженням від прочитання твору того чи иншого автора. Цілком природно, що новелістка в такому разі навіть несвідомо могла в чомусь наслідувати стиль того автора, що під враженням від його творів писала. Хоча певніше те, що це наслідування було таки навмисним. Така собі гра з текстом. Спроба: а чи не вийде і в мене так само добре? Звісно, таланти авторки дали про себе знати: новелки-ескізи написані витончено, з непересічним чуттям мови й вишуканим чуттям стилю, з використанням влучних образів, із умінням створити настрій і атмосферу. Уся ця майстерність ледь вловно приправлена прослизаннями у людську душу, солодкавим еротизмом людського тіла, предметністю людського світу, навіть дещицею філологічної гри наприкінці - усього потроху, нічого надміру. Усе красиво. Але не більше того. Скидається на вправи в «чистому мистецтві», пустому, як Ірка серед неіснуючого моря, що не має в собі нічого за красивою оболонкою, і, врешті, коли відходить оболонка, не залишає по собі нічого.