Село - не люди, а матеріял для мелодрами

Із самого початку й до кінця читання роману Люко Дашвар «Село не люди» мене тримало враження, що я не читаю, а переглядаю сучасний російський блокбастер. Виявилося, що воно й не дивно, адже основна робота авторки Ірини Чернової, котра й ховається за чудернацьким псевдонімом — то створення сценаріїв для телевізійного «мила», а в минулому письменниця займалася написанням історій для сумнозвісних (якщо для Вас не звісних — то я за Вас дуже рада!) журналів «від «Історій з життя» до жіночих глянцевих» (див. її автобіографію на сайті «Книжкового клубу»). Але, читаючи роман, я про це ще не знала — враження мелодрами було самовільно щире. Адже дотримано всіх законів жанру.

У першому ж кадрі показані найголовніші герої, і стосунки між ними одразу представлено в усій повноті. Аж надто відвертий прийом, але ж легка непослідовність у ствердженні чистоти персонажів — то не велика ціна за миттєве привертання найміцнішої читацької уваги — інстинктивної. Хто зна, чи бралася б я за другу сторінку цієї книжки (дуже заважали инші мої інстинкти, інтеліґентські), але аж надто вже хотілося нарешті почитати хоч щось українською... Але зізнаюся, що згаданий перший кадр (для тих, хто не читав: тринадцятирічна дівчинка відпльовується після того, як орально вдовольнила тридцятип'ятирічного жонатого сусіда) цілий роман примарно маячив мені перед очима і ніяк не давав розгледіти всієї безкорисливости, самозречености, світлости й вічности кохання цих сільських Лоліти й Ґумберта (даруйте мені тривіяльне й не зовсім доречне порівняння, але предмет зобов'язує). А саме ця світлість і вічність виставляла себе як одна з провідних моралей усієї байки. Взагалі, викликане нагромадженням глупих збігів звичне телевізійне відчуття, що «так не буває, тож нічого перейматися», відбило навіть прагнення співчувати героям — а отже, відібрало єдине задоволення, яке могла б дати мені ця книжка.

Сюжет роману розгортається крок за кроком, ступаючи в сліди численних сюжетів, що йшли тим самим шляхом перед ним. Підліткові невіглаські ігри призводять до трагедії, трагедія призводить до ще одної трагедії і так далі, двоє трупів (і ще один, що про нього майже ніхто не знає), один самокастрований і одна божевільна на п'ятнадцять хат села, звинувачення в усіх бідах через кількох пліткарок (звісно) падає на чисту, невинну дівчину, жертву невблаганної долі... Неодмінна деталь — поява міських «інтеліґентів», змальованих по змозі іронічно, і через них — мимоволі «філософський» погляд збоку. Так наче до цього то був погляд зсередини.

Втеча до міста, поневіряння, повернення додому, спорудження з каміння кургану замість могили для померлих з голоду (в обіймах одне одного) батьків, нібито несподіваний дар віщування й цілительства, врешті — щасливий спокій у компанії любих примар. У перспективі — відродження Шанівки (головного місця подій). Не переймайтеся, все гаразд, усі щасливі, навіть мертві. То чого ж було заварювати всю кашу? Як то чого, а книжку про що писати?

Моє єство літературного аматора підбиває мене почати аналізувати лейтмотиви й головні філософсько-світоглядні стрижні (їх тут, власне, небагато: вигідне й вічно актуальне народництво, несправедливість натовпу, «сто тисяч / земля», кохання), відзначати впливи (надто банальний вийде перелік), перераховувати всі сюжетні алюзії (аналогічно), називати нечисленні художні засоби, оцінювати стиль автора... Але воно ж таки, аматорське єство, цьому й опирається, бо то ж усе треба виробляти з літературою, а поняття літератури в нього, єства, мабуть, дещо збочене, бо прочитана книжка, окрім того, що вона книжка (це збиває з пантелику — чому б одразу було не зняти «ширнепотрібний» фільм?), під це саме поняття якось не підпадає. Яка література, просто нагромадження тих самих лейтмотивів, впливів, алюзій, прийомів, кліше, шаблонів...

Зрештою, я мушу вибачитися. Мені б просто одразу зрозуміти, що це не з книжкою щось не те, а просто я не належу до її цільової авдиторії. Для своєї мети — захопити увагу, зайняти час, схвилювати прості людські почуття — книжка підходить чудово. Нам потрібна українська бульварна література! Я не іронізую цього разу. Масове чтиво нам справді потрібне, це прогалина в сучасному українському продукуванні книг. Тільки не варто було б нагороджувати твори цього жанру коронаціями, порівнювати з «інтелектуальною» літературою, як оце щойно так хотіла зробити я (каюся) і взагалі ставитися до них серйозно чи (не дай Боже) вдумливо.