Лілу після тебе, очерет після Лілу, або Крамничка фантомів

Це – неначе заходити у невеличку затишну крамничку, де поруч із звичними предметами розташувалися прозорі маски, гіпсові й порцелянові лялечки, котрі несподівано можуть виявитися здатними до того, щоб говорити. У крамничці грає джаз і пахне цигарками, там наливають кальвадос або шипшину. А ще там немає ні годинників, ні просторових орієнтирів, ба навіть літературні орієнтири там втрачаються, бо проза солодкаво-солоно пахне віршами, а жанр новели повільно від’їжджає від того, що нас привчили вважати новелою ще у школі. Це дуже химерна крамничка, здебільшого – для панянок (не для жінок і в жодному разі не для «бабів»), «хворих» на ледь романтизований «наїв» та любов до словесної майстерності. Вона називається «Лілу після тебе», її якось відкрила Катерина Бабкіна.

Кажуть, поети пишуть прозу по-особливому. Якщо взяти одну повість і декілька новел Катерини Бабкіної, об’єднані під однією обкладинкою, обережно розплутати прядки абзаців, начесати, трохи залакувати додатковою ритмізацією й додати блискіток поетичної образності, можна отримати розлогі верлібри. Власне, виходячи із цього, уже зрозуміло, що «Лілу після тебе» – книга, не для «всіх і кожного». Ані яскравого динамічного екшена, ні щедро приправленого перцем інвективної лексики «урбаністичного антиромансу» ви тут не знайдете. Легка, дуже психологічна проза розрахована на тих, хто полюбляє красиві слова, спогади й самоаналіз, чтиво, у якому шукаєш часточки свого «я», і поетичне кіно, занотоване на папері. Одним словом, для «диваків» – «дітей у дорослих» (у жодному разі не «дорослих дітей»!), котрі досі не втратили здатності вигадувати світи і – неймовірно! – не вважають легкий еротизм зайвою глюкозою, що раптом втрапила у прісну щоденну картоплю.

Якби мене запитали, чим пахне ця компактна книжечка зі стриманою, ледь збудливою обкладинкою, я б сказала, що в неї втрапив клаптик духу Франції. З її естетством, що відкидає негарні словосполучення, втім, лишаючи запахи життєдіяльності, згадки про залози зовнішньої секреції, використані презервативи та розлади шлунку. З музикальністю її імен чи імен, подібних до французьких – Лілу та Вів’єн, Домініка і Карл Симон, що дивовижним чином не дисгармоніюють із звичними Надя, Мар’яна, Маркіян. Зі смаком кальвадосу та випарами ефірних олій, – це таке «ненаше» збочення, коли інгалятор замінює «кальян, новопасит і наркотики». А головне – з духом світлого смутку Франсуази Саган і «втраченим часом» в дусі Марселя Пруста. Дівчинка Вів’єн зі стиглими черешнями очей, що несподівано з’являється і зникає – і героїня має зачаїтися і чекати, «коли проросте той очерет здійснення втраченої миті, коли я побачу її знову». Лілу, що від’їздить на білому трейлері, – вже не можна буде, знову таки, побачити її і стати такою, як вона. Очікування на зустріч із Лілу, до речі, нагадує очікування інше – очікування Годо, яке, до речі, пан Беккет свого часу не зміг уявити собі інакше, аніж в оформленні французьких слів.

Катерина Бабкіна говорить про втрати. Втрати – від улюбленої фляги, котру приємно мати в кишені, тримати в руках чи пити з неї шипшину, – до втрати того незнайденого, що герої так і не можуть знайти, але ж «рай – це завжди очікування». Говорить про унікальну здатність, приписану тій самій ідеальній Лілу, яка навряд чи існує, – здатність розуміти, що таке свобода – «це коли можеш відмовитися від певності заради миттєвої примхи, або навіть коли можеш відмовитися взагалі від усього, просто так, без приводу». Говорить про те, як бути вільною від своїх та чужих залежностей. Говорить про ті ефемерні, не зрозумілі нам матерії, про які ми мислимо щодня, роблячи часом найнеймовірніші висновки, такі природні для її вигаданих світів, такі неймовірні для нас. «Той, хто одного разу відчує, що точно знає дорогу до щастя, зникає назавжди, бо припиняє його шукати; той, хто точно певен, що як би він не зраджував життя, а воно однак від нього не відвернеться, стає порожнім, бо сам відвертається від життя; той. Хто не має і не прагне, в тисячі разів щасливіший за того, хто не прагне, хоч має». Чи не тому усі втрати лишаються не-трагічними, а замість старих персонажів приходять – чи приходитимуть їх «двійники»...

Психологічні чи філософські сентенції, героїні, зашифровані в героїнях, прихований «ти», майже завжди причетний до оповідачки, але не окреслений, ілюзорний, відсутність чітких вказівок на точний час і місце – все це робить книжку Катерини Бабкіної поза-часовою, однак не приреченою на наліпку «несучасна». Каравани й піски чергуються зі знайомим нам електричками й фрагментами нічних клубів, приховані тераси – з вином у поліетиленових пакетах, пошук нереальної Лілу – з цілком реальним, фізично відчутним потягом до Анни. І тут не потрібні вже тлумачення від знайомих і не знайомих нам екзистенціалістів, тому що все це не потребує шифрів. У нас все це було – і лишилося б, якщо б ми не заливали його рештками соцреалізму, якщо б не втішалися позбавленими підтекстів описами анархій дев’яностих і нульових, якщо б залишили бодай шматочок наївності за тою глибокою еротикою дотиків предметів по шкірі, вишень по губах, очерету – по уяві.

 «Лілу після тебе» і справді скидається на дуже крихкий очерет – відламуючи від нього часточки слів-стеблин хочеться й собі говорити довгими-довгими реченнями, шукати визначення часові, споглядати себе – і здаватися світові такою ж примарною, як і Лілу. І бути готовим, що в тебе кидатимуть камінчики, мов у Ірку, бо все це – невластиво, бо читаючи всі ці «після» і «звідти», всі «ніколи» і «ніде», й сам опиняєшся поза світом, й ніхто не знає, чи повернешся назад. Адже книжка Катерини Бабкіної – мікрокосм, у який можна втекти й відчути, що там затишно. І байдуже, як називати його – крамничкою в собі, таємною кімнаткою, комірчиною у вежі із сучасних матеріалів, – адже річ зовсім не в назві, та і як назвати те, чого не можна побачити? Єдине, що варто пам’ятати – втікати туди слід обережно, можливо, без свідків, сховавшись під ковдрою, взявши філіжанку чи келишок приємного напою, видаливши попередньо рештки косметики, що, звісно ж, зовсім необов’язково для тих рідкісних копалин – «порцелянових» хлопчиків, які, можливо, іноді – а раптом! – братимуть до рук цю книгу. Головне – зуміти повернутися з неї в реальний світ, де говорять по-інакшому, часто лаються, дивляться порно і вважають слово час не «єдиним перекладом всіх слів одразу», а словесним еквівалентом цілком конкретних умовних одиниць.