«Мед з дікалоном» - машина часу інженера Камаєва

Якби я писав передмову, я б неодмінно почав її зі слів, що заздрю тим читачам, які лише відкривають для себе історичну прозу Юрія Камаєва. Тож я краще почну з того, що привітаю автора з тим, що його оповідання нарешті отримали своє паперове втілення у власній збірці. Все ж таки це – певний етап для автора. Юрій не дуже поспішав його пройти, обмежуючись публікаціями на сайті «Гоголівська академія», у віртуальному часописі «Захід-Схід», в «товстих журналах» «Київська Русь», «Ї», в двох колективних збірках «Digital  Романтизм» та в «Новій прозі» тощо. Юрій настільки не поспішав, що дав нам змогу переконатися в тому, що видана книжка не є необхідною умовою популярності автора. Дуже приємно і кумедно було читати на форумах, присвячених турам вихідного дня, серед дописів про пам’ятки його рідного міста Кременець, що, окрім оглядин зруйнованого колись армією Богдана Хмельницького польського замку, варто завітати в гості до дуже цікавого письменника Камаєва і з ним сфоткатися. Сподіватимуся, що кременчани рано чи пізно усвідомлять вплив Камаєва на туристичну привабливість свого міста і включатимуть його помешкання й роботу до екскурсійних маршрутів містом.

Кременець, так ні разу, здається, й не названий на ім’я, – місце дії більшості оповідань цієї збірки. В поєднанні з тим, що герої Камаєва теж мають властивість переходити з одного оповідання до іншого, і вже напевно вітаються вранці, зустрівшись на вулиці, це створює колорит якогось волинського Макондо – вигаданого міста, загубленого посеред світових війн, революцій, громадянської війни та мирних часів польської адміністрації Волині. Але оповідання мають мало спільного з магічним реалізмом Маркеса, хоча і починав Камаєв як фентезійний автор (київські фантасти досі бідкаються, що Камаєв перестав відвідувати їхні збіговиська і переключився на історичну прозу). Втім, якісь сліди захоплення фентезі й легендами читач, мабуть, помітив у перших оповіданнях цієї збірки. А я от факту відходу автора від фантастики – навпаки тішуся. І сподіваюся, що читач, який вже прочитав цю книжку, буде солідарний зі мною, а не з фентезійниками. Бо в Юрія поступово віднайшлася своя й тільки своя стежка.

Історична проза, не модна останнім часом «альтернативна історія», а саме ота, вже майже забута, традиційна історична проза, – заняття не для спринтерів. За час, який авторові-історику доводиться провести в читальних залах бібліотек, гортаючи підшивки старих газет, мемуаристику, енциклопедії тощо, детективник на вістрі пера розплутає вбивств на річний план якогось убійного відділку, а фантаст легким порухом комп’ютерної миші створить десятки вигаданих світів. І їх не лякатимуть якісь дрібні недоречності, на кшталт архаїчних галер і модерних кліперів в одному тексті й одному реченні. На усі можливі зауваження фантаст має законне право відповісти: в моєму вигаданому світі – саме так.

Між тим, мені довелося стати свідком палкої дискусії на декілька сторінок між автором цієї книжки та одним прискіпливим фотографом-аматором з приводу такої дрібниці, чим саме бодяжили фотографічні реактиви спекулянти у воєнні часи. Бо те, що закріплювач був тоді нетривким, помітно з будь-якого аматорського фото тих часів. Камаєву помітно. Бо він має звичку ті фото розшукувати по сімейних архівах і роздивлятися. Читачеві, мабуть, вже зрозуміло, що того разу йшлося про оповідання «Скельця». Справа лише в тому, що Камаєв намагається відтворити вже втрачений нами у часі, але цілком реальний світ до найменшої дрібниці. І в ретельності своїй іноді нагадує аматора історичної реконструкції, якому вкрай важливо, скільки пар мідних ґудзиків було на мундирі українського авіатора зразка 1918 року. Від колег з Франції чи Польщі й адептів реконструкції Наполеонівських війн Камаєва відрізняє те, що більшість його читачів (каюся, я теж) не здогадується навіть про те, що українське військо у 1918 мало авіацію чи бронепоїзди. Сподіваюся, читач вже теж відкрив для себе якісь невідомі історичні факти у прочитаних оповіданнях. 

А ще проза Камаєва цікава тим, що оті невідомі факти й цікавинки слугують лише першим поштовхом до цікавої оповідки й художнього осмислення дійсності. Наприклад, історію «горілчаного страйку» українців за часів польської монополії на горілку, зображену в оповіданні «Чарочка», я почув з вуст Юрія давно й чекав на оповідання на цю тему. Але тільки Камаєв міг додуматися викласти цю історію вустами теслі, що не встиг похмелитися перед початком того бойкоту польських винокурень. Надихає також і те, що проблематика творів на теми минувшини перегукується з сучасністю. Тільки людина, що була за межами України останніх років з десять, не прочитає в історії «військових заробітчан» з оповідання «Політика», які охоче «мобілізуються» до будь-якої армії, що проходить через їхнє село, щоб уже за селом втекти з того війська, розжившись гвинтівкою чи й кулеметом, прозорого натяку на сучасних «політичних заробітчан» на мітингах усіх кольорів. Може хоча б сумний фінал того оповідання й історії українських визвольних змагань часів Громадянської, примусить сучасних «політнайманців» замислитися. А є й оповідання, які просто зашкалюють своєю інтертекстуальністю й алюзіями на сучасність, як ось моє улюблене «Мед з дікалоном». І мені самому цікаво, як воно сприймається читачем, який не має можливості співвіднести цей текст з передовицями українських газет у час його написання, і головне – з дискусіями щодо літератури, які точилися між конкретними літераторами на конкретному сайті.

Можливо, мені це лише здається, а можливо читач уже й сам помітив, що стиль автора теж змінювався за час написання цієї збірки, від оповідання до оповідання автор відточував своє перо, розписувався, і в останніх вже здається, що він і справді винайшов якусь машину часу, що дозволяє йому підглядати в минуле.  І це ще один доказ на користь необхідності існування отієї «малої форми» – оповідань, новел, шкіців тощо, а  не на сучасну моду молодих авторів починати одразу з романів, добре ще, якщо не одразу з трилогій. Втім, закони ринку диктують свої вимоги. Досі краще продавалися саме романи. Тому хочу завершити цю передмову несподіваним проханням до читачів. Якщо книга Камаєва вам сподобалася, не ховайте її далеко в своїй книжковій шафі. Дайте почитати ще й друзям та знайомим. Романи нехай собі продаються, а оповідання нехай більше читаються. А Юрій Камаєв нехай продовжує їх писати й радувати своїх шанувальників.