Фіолетовий світанок

Про книгу «Фіолетові діти» я почула в останній день роботи Львівського форуму книговидавців. Біля стенду видавництва «Країна мрій» скупчився натовп, затиснена з усіх боків авторка швидко підписувала молодим шанувальникам примірники своєї книги. Ажіотаж, котрий вирував навколо них, зацікавив. Хіба що «Сутінки» Стефані Майєр могли конкурувати з тим шаленим темпом розпродажу.

Прочитавши роман на одному диханні, хочу трохи поділитися своїми враженнями. …Звичайне шкільне подвір'я. Галасливі школярі радіють першому снігу. Бац — і вже один зі сніжків влучає в Дарину, яка швидко перебігає до свого кабінету. Дарина, хоч і працює психологом та відноситься якоюсь мірою до педагогічного кола, не дуже вирізняється за віком від тих галасливих старшокласників. І чи не тому так зухвало дивиться на неї зеленкуватими очима один із них? Що в тих очах? Виклик? Чи запрошення до гри? Чи під нахабним поглядом ховається перше почуття? Чи, може, все це насправді наші домисли, а хлопцеві,  за великим рахунком, ця психолог «фіолетова» – просто, «попала під руку». Він же один із тих підлітків, яких вчителька англійської мови у серцях обізвала фіолетовими. «Це за кордоном із ними цяцькаються, — кричить вона, мов у істериці, — а наші, наші фіолетові! Їх треба знищувати, виполювати, як бур'ян, бо в інакшому випадку вони знищать нас!»

«Фіолетові» — це діти індиго. Загадкові, непередбачувані, незнайомі. Вони чужі і викликають у кого ненависть, у кого зацікавленість. Як поводитися з ними? Проводити наукові досліди, демонструючи їх здібності, наче маленьких дресированих мавпочок? Слідкувати за ними, щоб використовувати у своїх цілях? Вони під пильним наглядом суспільства. Бо суспільство побоюється незвичних здібностей. Дехто у захваті від тих здібностей. А декому вони несуть смерть. Чи то просто наклепи на незвичайних дітлахів?

Хто, хто винен у таємничій загибелі вчительки? Невже звичайні на перший погляд школярі і справді виявляться холоднокровними виродками? Ось цим питанням переймається Дарина, головна героїня повісті, намагаючись знайти відповідь на хвилююче її запитання. Поринаючи разом із нею у розслідування, ти і сам мимоволі перетворюєшся на детектива, який і собі хоче дізнатись, хто ж убивця.

Від усього серця хочеться, щоб і читач пережив ті ж солодкі та тривожні миті, що й я, щоб він разом із Дариною знайомився із таємним світом фіолетових дітей. Щоб читач сам зробив висновки, хто є добрим, а хто поганим. А, може, вам якраз подумається, що немає ні добрих, ні поганих, лише такі, як і ми самі, люди, молоді і не дуже, зі здібностями звичайними і надзвичайними. Прості люди, що з острахом блукають у лабіринтах долі, шукаючи насамперед себе і свій шлях.

У творі майже нічого не сказано про кохання і, разом з тим, про кохання кричить кожна сторінка. Про любов, що її шукає для себе кожен. Про любов, яка і штовхає на різні вчинки героїв. Вони вперто прямують до тієї любові, незважаючи на різні перепони. Бо тільки знайшовши її зникне острах і прийде справжнє сприйняття себе і світу. Життя — то драма. Життя несподіване. Воно то йде повільно, наче не збираючись змінюватись, то підхоплює коловоротом подій, то водоспадом кидає нас об гострі камені, і вже знову огортає плавним плином, заколисуючи ніжними обіймами. Авторка вдало відслідковує усі виверти примхливої долі. Трохи відсторонена від людей Дарина змушена опинитися у вирі подій. Чи знайде вона спокій? Чи віднайде себе, своє кохання? Чи зможе, відкинувши усі соціальні догми, зрозуміти, що насправді є щастя? Бо ж формула щастя у кожного своя.