Новий Жадан: метаморфози і піонери

«Ворошиловград » – дуже дивна книжка. Читаєш її, і напрошуються дивні висновки. Наприклад, що Жадан має уявлення досить приблизне про справжні закони українського бізнесу, і про те, як він зараз робиться, і чим живе. Але то таке – він, зрештою, і не мусить знати цього.

Другий висновок – що він досить сильно перейнятий романтикою і демонологією радянського періоду, з загадковими поїздами, всесильними людьми без імен, що десь-там все вирішують, таємними організаціями, що всім керують, і таким іншим.

Третій висновок – Жадан, звичайно, патріот, але жити продовжує в Радянському Союзі, який розвалився в історії, але не у нього в голові. Так, навіть місце дії роману не окреслене. Держава, в якій діється дія – досить приблизна. Тобто, ми, за звичкою, вважаємо, що це – Україна, але не факт, що це – таки вона.

Стиль написання називають нео-соцреалізмом (чи якось так), але, як на мене, то цим тут і не пахне. Соцреалізм був стиль прозорий, світлий, зі своїми чіткими канонами і повністю позбавлений двозначності. Тут же все невизначено, туманно, сюжетні лінії обриваються, герої з'являться і зникають, автор не збирається нам відповідати, де він їх подів і навіщо вони були потрібні. Нічого не пояснено логічно – чому герой живе на автозаправці? Хіба в його брата не було квартири? Між тим роман – захопливе і красиве читання. Книжка – одна з найкращих в літературі останнього часу. Але. Дочитавши до кінця, просто не віриш собі, що останні 60-80 сторінок написав той самий автор.

Жадан з чудесного казкаря-витівника, зі сплітача чудесних картинок, з веселого, іронічного чувака раптом перетворюється на старого діда-вчителя, який вбиває  в наші голови, що головне – почуття ліктя, що треба триматися за своїх друзів, і друзі – то пацани, які за тебе, а ти – за них до могили. Це він повторює в різних ситуаціях декілька разів, щоб навіть неуважна читачка-блондинка затямила і не забувала. І ще – каже Жадан голосом свого персонажа, пам’ятай – треба мати відповідальність і вдячність, тоді вмреш не останньою скотиною.

Досить мило – як для подружнього життя, наприклад, але... До речі, про кохання, і любов, і подружнє життя там теж висловлені досить дивні слова. Кохання – то така штука, яка полонить майже всіх жінок, які бачать головного Героя, і рано чи пізно вони піддаються тому коханню і кохаються з героєм по різних непристосованих для цього місцях. Але любов – каже Жадан голосом свого героя – то таке почуття, яке з'явлється між людьми, які прожили разом багато років і врятували одне одному життя не раз. Тоді буде любов. Але майже ніхто до неї не доживає.

А насамкінець Жадан впадає в старечий маразм і починає бурчати що «ота молодьож, вона зовсім не то, шо ми! ». Герой його легко хамством і грубістю побиває двох молодих хлопців-юристів 23-24 років, котрі не знають пацанячих законів, і «де вони такі беруться »? Герой скрушно думає собі – ну що вони всі такі, топчуть і рвуть, і мають залізні щелепи? (тобто – молодь). Герой, будучи молодим і ввічливим на початку роману, стає до кінця отаким неприємним хамуватим типом. Зрештою, не він один.

Між першою і другою частинами роману – прірва, і всі, переходячи через ту прірву, змінюються повністю. Болік і Льолік з друзів стають тими, хто кинув на бабло. Кароліна з загадкової муринки – солдатом. Бухгалтер Ольга з тертої, бойової тітки стає сетиментальною і заплаканою. Квартира Тамари раптом додає собі ще одну кімнату без пояснення (була однокімнатна, стала – двокімнатна). Пресвітер з карикатурного персонажа перетворюється на трагічного філософа з істиною у вустах. Прекрасний персонаж Коча, чимось схожий на покійного письменника Ульяненка, зовсім зникає в другій частині, а якщо і згаданий – то так, два чи три рази, між іншим, до слова. Картинки-марення теж змінюються – тепер вони набирають рис реальності. Якщо в першій частині це були просто люди, які йшли кудись, то в другій вони вже цілком реальні, пояснено, куди вони йдуть, звідки, і чого тут спинились.

Зрештою, весь роман змінюється: стьоб, як-от візит до санаторію до колишнього директора нафтобази або поїздка на футбольний матч з покійними друзями ( «зомби тоже негр и он хочет играть в баскетбол ») більш не повторюється в другій частині, тут все по-дорослому, ніяких покійників, а якщо і є – то тільки справжні, за якими тобі, читачу, доведеться поплакати, разом з бухгалтером Ольгою.

Мені було шкода зіпсованої казки, зіпсованої Аліси в країні див, де невідомо, чи воно все діється насправді, чи наснилось Герману після напою з термоса Кароліни... Але, можливо, це теж одна з дидактичних тез Жадана – оце вам, діти, все, казка скінчилась. Нам обіцяли комуністичний рай, а натомість дали пекло кризи 90-х. Ми всі стали лузерами (до речі – дивне твердження), але пора нарешті згадати наші піонерські присяги, бути вірним товаришам і ділу комуністичної партії, і почати збиратись навколо пресвітера, що сам такий самий лузер, але силою долі – наш вождь.