«Москалиця» і «Мама Маріца...» Марії Матіос - драма літературна vs драма життєва

Марія Матіос, безумовно, неординарна постать сучасної української літератури. Sapienti sat. Відтак, у цій рецензії я не робитиму спроб огляду її творчости та пошуку в ній місця для «Москалиці» та «Мами Маріци», а спробую висловити точку зору людини, що для неї чорна книжечка чудернацького формату, що містить два згадані твори – то перша зустріч із Марією Матіос.

Повість «Москалиця» чомусь видається головною в цьому дуеті (може, через те, що назва натякає на щось класичне), тож інтуїція підказує, що починати читання варто з неї. Забіжу наперед і скажу: мені шкода, що цього разу я послухалася інтуїції. Після численних захоплених відгуків про авторку ця повість стала якимсь безбарвним розчаруванням. Щоправда, приємно здивувала сама тематика, така незвична для епатажної сучасної літератури – тема української селянки, кинутої на поталу історії, громаді, долі. Ностальгійна атмосфера кінця літературного дев’ятнадцятого століття, Коцюбинського й Кобилянської, сягаючи аж до Шевченка (адже матір головної героїні не дарма названо Катрінкою), врешті-решт почала викликати відчуття докучного дежавю. Ціла повість складається з мандрівних образів. Наскрізні мотиви походять з ХІХ століття: матір-покритка, та ще й потопельниця (та ще й Катерина – надто прозора алюзія, це геть вже зайве!); дівчина-сирота, що зростає у наймах; жінка-відлюдниця, що оселяється в горах і стає лікаркою-знахаркою. Мотив людини поміж Історією рідніший уже початкові ХХ століття, але і його маємо досить, аж до письменства 90-х років того століття. Оживляють оповідь хіба що те розуміння Буковини зсередини, що його могла нам дати лише гуцулка (та й те, «проста» буковинська аристократка Ольга Кобилянська непогано з цим упоралася й раніше), і дрібні деталі, як-от вигадка зі зміїним кошиком. Навіть психологічні рефлексії над самотністю головної героїні, її боротьбі за життя і з життям, її навічно травмовану душу видаються поверховими, бо лише збуджують питання, але не намагаються дати жодних відповідей.

«Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» здається повною протилежністю «Москалиці», аж це змушує думати, що недарма їх надруковано проти одна одної. Йдеться не лише про прозоре протиставлення Маріциного життя в любові, завдяки любові й для любови Северининму життю без любови й проти любови. Йдеться про все емоційне забарвлення оповіді, про цілком инших людей, про иншу епоху (хоч у часі вона, може, віддалена лиш на кількадесят років), про инші почуття. Людський поговір і тут убиває героїню, як там убиває її душу, і тут головні антагоністи – то громада й доля. Але чомусь Маріца не перетворюється на підручниковий «типовий персонаж в типових обставинах», а зостається (стає?) живою людиною, її почуття, і не лише любов до чоловіка й сина, а навіть хвилювання від музики з Батьківщини, – правдиві, і тут – усе.

Обидві повісті у цій книжці написані начебто в одному стилі, тими самими колоритними метафорами, порівняннями й численними еліпсами. Та в одній із повістей художні засоби є цілком художніми засобами, і попри всю незвичність тематики, постмодерна гра тут надто впадає у вічі. У другій же повісті нема художніх засобів, а є лиш способи сказати. «…Далі не було нічого, крім продовження драми…» Була тут драма як вид літературного сюжету – і була драма, як вид збоку на людське життя.

Мені хочеться вірити, що саме «Мама Маріца» написана в найкращих традиціях творчости Марії Матіос. Бо в сучасній літературі бракує творів, після прочитання яких хочеться плакати не тому, що знаходиш написане в своєму житті, а тому, що просто співчуваєш иншому.