«Ми» Винокурової-Садиченко: Казка про справжню дружбу

«Ми» Тетяни Винокурової-Садиченко - прозорий і радісний твір про дружбу, любов і ще деякі паранормальні явища.

Знайомити нас зі своїми героями авторка починає з їхнього «найщасливішого літа». Таке, певно, було у всіх. У вісім чи п'ятнадцять, на Чорному морі чи в Карпатах, на Сонячному березі чи на запилюжених вулочках провінційного міста... Для Ілони (вочевидь, альтер-его авторки) та трьох її друзів такою щасливою порою став місяць, проведений разом у селі. Із пригодами, щирими розмовами і, звичайно, посиденьками біля вогнища. Неодмінним атрибутом яких є «страшилки», які один із хлопців, Михась, вигадує неймовірно талановито. Також чомусь у цих посиденьках виникає пляшка вина (найстаршому з них, Ринату, 15 років, решті - по тринадцять). Михасеві розповіді, інші його таланти, як і тема алкоголізма знайде своє продовження у тексті й подальшому житті героїв.

Дитяча дружба апелює до найтепліших спогадів, до часу, коли «все було добре» - зрозуміло, радісно, яскраво. «Покинутий рай дитинства», «найщасливіше літо» в кожного свої, але спільним є відчуття втраченого тепла. Може здатись, що я забагато уваги приділяю цьому епізоду - адже це тільки перша глава, основні події відбуваються із героями тоді, коли вони вже виросли, вивчились, Ринат навіть має сім'ю і дитину. Але всі герої Тетяни - «родом з дитинства».

«Хлопці» майже не змінились за п'ятнадцять років. (Так називає все товариство, разом із Ілоною, один із друзів, і їй, і авторці це вочевидь подобається.) Ті головні риси, які проявились ще біля того самого вогнища, лишились у них пріоритетними.

Зустрівшись півжиття потому, вони побачили одне одного тими самими: безмежно дбайливого і відповідального Рината, запального Аскольда, безмежно віруючу в своїх приятелів Ільку, і тільки геніальний оповідач, фантазер Михась переживає злам. Але всі усвідомлюють необхідність повернення товариша до себе-справжнього. Читай: такого, яким був у тринадцять років.

Втілюючи мрію про повернення в дитинство, Тетяна Винокурова-Садиченко користується своїм правом письменника-деміурга і створює такий світ, де це можливо. «Майже реальні» події розвиваються у двох планах - напівдоведеність Михасевих паранормальних здібностей віддзеркалюється у так само очевидно-неймовірній ситуації, коли друзі, після того як півжиття не бачились, закидують свої справи й беруться до спільної гри з рятування коханого давньої подружки.

Для оживлення цього фантастичного світу віднайденої справжньої близькості авторка проводить своїх улюблених героїв через численні захоплюючі пригоди. Не переказуватиму їх тут, лише зауважу, що повороти сюжету справді неочікувані, а розв'язка - дотепна.

Тетяна Винокурова-Садиченко примудряється щасливо поєднати фантастичні припущення із психологічною і житейською вмотивованістю. Хай вчинки і реакції як головних, так і другорядних персонажів іноді виглядають дещо прямолінійними, спрощеними, втім, молодій письменниці вдається втриматись від шаблонності. А якщо вас дратує надмірна увага до паранормального, передбачень і снів - згадайте, що іноді сни - це просто сни.