«Стежка вздовж ріки», або Нескінченні історії Маріанни Кіяновської
Якщо поетична збірка Маріанни Кіяновської «Дещо щоденне» окутує теплом, створює затишок у свідомості, то її збірка оповідань «Стежка вздовж ріки» пробуджує щось таке щемке, вразливе, болюче. Текст інколи нагадує потік свідомості, інколи заклинання: слова повторюються, важливі слова, щось дуже важливе, найважливіше декілька разів повторюється.
У збірці «Дещо щоденне» – слова, які западають у серце, бентежать розум. Їх зміст годі осягнути, проте вони дуже добре відчуваються. А ще в тих словах дуже багато мудрої жіночності, чуттєвості, гостроти й болючості. Вони терпкі на смак. Вони сповнені пошуку – і забуття. Глибокі концепції майже не візуалізуються – хіба що каменем, який нагадує серце (чи навпаки?). А ще там багато Бога – такого, якого неможливо уявити, з якого неможливо списати ікону. Але Того, Кого можна знати особисто. І всеприйняти.
У «Стежці» Бога практично немає. Там є таємничі обриси напіввигаданого світу. Кілька ключових речей: ріка, стежка, дзеркало, очі, дерево, руки. У різних комбінаціях, з різними декораціями. Авторка бавиться ними, як одна з героїнь — Мавра — своєю Смертю, приміряє їх, смакує, випробовує.
Кожна з шести історій — чудернацьких, незвичних, містичних навіть — залишає в свідомості повідкривані вікна, купу запитань, наскрізний протяг.
Звичайні й незвичайні сюжети зовні — а всередині героїв той самий світ, той самий Всесвіт, у якому всі говорять одною мовою. То мовою тиші, то мовою відчуттів. Марта, Мавра — з ляльками, зі смертю, хлопчик Йосип — зі своїми незвичайними колекціями, художниця – з дзеркалом і своєю майстернею, закохана жінка й маленька дівчинка – з майже німим незвичайним генієм Павликом, каліка-філософ – зі своїм болем, з деревом, з тінями, з мурашками, з собою.
«Мавра уже настільки давно бавилася з ляльками, що навчилася розрізняти невидимі голоси — голоси, невидимі іншим людям».
Усе в книжці — перетворення. Усе — відображення, усе — тіні. Читаючи її, ніби загублюєшся десь серед хитросплетінь чужих відчуттів, усе здається таким різним і таким схожим, що вже й не знаєш, чию історію читаєш. А по читанні всередині залишається купа ледь зароджених запитань, недодуманих думок, початих речень. Жодної відповіді, жодного завершеного сюжету, відкриті кінцівки й непритаманна прозі поетика.
«Стежка вздовж ріки» — це таки стежка вздовж ріки. Доки ріка тече, доки людина (автор, читач, герой) думає, доти продовжується стежка — і нескінченні історії Маріанни Кіяновської.
