Полюбити Київ, або «Місто з химерами»

Я не люблю Київ, ніколи не любила. Тому для мене книга Олеся Ільченка «Місто з химерами» – це не лише белетризована біографія видатного архітектора Владислава Городецького, не лише чергова оповідь про відому, незвичайну особистість, але й один із перших камінців у фундамент любові до української столиці. Міста з таємничою історією.
У формі дещо містичного детективу з міцним документальним підгрунтям автор розповідає історію особистості, міста, епохи. Малює ребуси, ніби намагається примусити читача думати і розгадувати, читати зашифровані таємниці в кожному старому будинку. Згадувати – історії, чуті від дідів-прадідів, миті, коли озивалася інтуїція при розгляданні якоїсь химерної споруди.
Книга написана захопливо, у ній багато цікавих переходів, є напруга, інтрига, загадка – звідси бажання читати далі. Органічні, справжні декорації, посилання на відомих людей того часу роблять розповідь об’ємною, дозволяють зануритися в неї і домалювати власні штрихи подумки.
Атмосфера благородства і вишуканості, шляхетності й навіть певної вищості того світу від нашого створюють ностальгію за непережитим. Тому читач розділяє почуття герояїв, приміряючи їх на себе. Складається враження, що елегантний пан Городецький – близький товариш. Він уже не тільки епатажна особистість із розкішним резюме. Він – людина, страхи, болі якого такі знайомі. Такі справжні, що йдучи Містом, бачиш його вже очима архітектора. А він вмів бачити: «... деякі речі довкруж останніми роками він бачив ніби завдяки... дивовижним ікс-променям. Він бачив, а інші – ні...»
Автору книги теж, здається, вдалося побачити «рентген» тої епохи. І він зумів його зафіксувати на папері.
Із недоліків – оповідь місцями нагадує учнівський твір: типова побудова речень, надто багато знаків оклику та трикрапок. А ще «Місто...» дуже погано вичитане. Для себе робила помітки бліх, одруківок, помилок – і деякі розвороти просто сіріли ними.
Але все одно, книги «Граней-Т» – це новий рівень української літератури.