Психологія віртуального березневого кота

Наближається один із наймасштабніших літературних фестів Закарпаття «Березневі коти - 4». Хто б сумнівався, що саме цей екшн стане літературною візитівкою краю. Утім, не всі учасники «Березневих котів» (говоримо про молоде покоління) змогло скористатися шансом, який їм було надано. Крізь пафос і надмірність цього еротичного літфесту лише кілька авторів змогли піти далі і заявити про себе серед ширшої аудиторії. Одним із таких став Андрій Любка.

Цього березневого кота навряд чи комусь уже треба представляти. Він став настільки популярним, що дівчата з усієї України, а тепер, мабуть, і зі всієї Європи, намагаються дістати збірку з його віршами. А коли все ж таки дістають, то ховають під подушкою, читаючи на ніч.

Цього разу піде мова про Любку віртуального, тобто про його Живий Журнал. Сьогодні, звичайно, таким нікого не здивуєш, тисячі людей у цілому світі ведуть блоги. Утім, щоденник такої вкрай ексцентричної і екстравагантної людини – явище непересічне і не може не зацікавити.

Андрій Любка у всіх своїх іпостасях постать надзвичайно оригінальна і неординарна. Онук Шевченка, племінник Бродського і позашлюбний син Андруховича – саме той, кого так довго шукала закарпатська література. Революціонер в душі, який пережив за свої геть юні літа чимало катувань (від в’язниці до кохання) має у своїй голові ще чимало подарунків для своїх шанувальників, а особливо для шанувальниць.

Цей щоденник – це ніби свідчення його росту – як у плані творчості,так і за віком. Це вже не той 18-ти річний хлопчисько , з котрим я познайомилася 3 роки тому на літвечорі «Осінні медитації», який викликав лише обурення. Це не той зірвиголова, який палив вишневу люльку і писав про стотисячні оргазми його нічних метеликів. І навіть не той саркастичний ідеальний коханець ледь не Юлії Тимошенко. Сьогодні все набагато простіше. А простота, як відомо, геніальна. Ні, я не хочу сказати, що Любка – геній. Цим званням його ще дуже рано називати. Але, врешті, видно, що Генералу закарпатської літератури стукнуло 21. Менше богохульства і більше Бога, менше сексу і більше сенсу, менше максималізму і більше максимальної віддачі...

Його записи у блозі іноді стосуються таких деталей, що складається враження, ніби ти щоранку прокидаєшся в його ліжку, ходиш із ним на роботу, складаєш іспити в університеті, їздиш на презентації... Ніби стаєш вогником його цигарки... «Сиджу сьогодні на уроці в школі (у мене практика зараз), 6 клас. Діти пишуть вправу, а я записав таке в записник: написати вірш «Привиди твого минулого», купити велику флешку, написати есей «інцестуальність слему». І хто я після цього?»

Живий Журнал Андрія нагадує величезний вир спогадів, вир речей, які мають чи мали велике значення для нього. Туди він складає свої розчарування, надбання і втрати, улюблені вірші і цитати, дійсність, яка вирує довкола нього. Це вам не сопливі повісті меланхоліка, це саркастично-іронічна критика на сучасне суспільство: з вкраденими телефонами і дебошами у спілці письменників, з викладанням у школі і холостяцьким існуванням, з університетським хабарництвом і алкогольною залежністю. Все поєднується у велетенське абстраговане «Я», яке і становить неформальний, а часом і ненормальний поет Андрій Любка.

Жінки у щоденнику живуть своїми особливими емоціями, ніби кожна має своє місце у підсвідомості Любки. Часом їх занадто багато: «Відомий поет - це коли в кожному обласному центрі України у тебе є дівчина, а в твоєму місті в тебе дівчини нема - бо тут тебе вже всі знають і ніхто не вірить...», а часом якраз вдосталь – лише одна і єдина: «Сьогодні рівно два роки з того часу, як я познайомився з дівчиною, яку довгий час любив більше за життя. За цей час ми пережили все - і неперевершене щастя, і болісні страждання, сварки і знайомства з батьками, спільні подорожі і спільну підготовку до екзаменів...».

І насамкінець: Любку можна не любити, можна його ненавидіти і навіть повертати в інший бік при зустрічі з ним у місті. Повірте, йому на це абсолютно байдуже. Його повний пофігізм видно в кожному рядочку його текстів. Так легше жити. Питання лише в тому, чи живеться просто таким НЕпростим людям.

ЖЖ Андрія Любки: andrijlyubka.livejournal.com