Тарас Прохасько: ліричний ботан. Рецензія

Ім'я Тараса Прохаськa малознайоме широким колам читачів. Про нього згадують переважно у вузьких літературних товариствах як про щось «справжнє» (тобто некон'юнктурне), яке країною з різними творчими вечорами наїздить вряди-годи й зайвого разу не піариться. Як усе «справжнє» на заході (а захід у наших літературних колах асоціюється з Польщею, Німеччиною та іншими прилеглими країнами) його цінують більше, ніж у рідній країні: перекладають, видають, організовують зустрічі з читачами тощо. Народився Тарас Прохасько в 1968 році в Івано-Франківську, одержав нефілологічний фах ботаніка, що вельми схвально для письменника. Але через професію його творчість чомусь стали називати «рослинною філософією». Працює він журналістом, учасник студентського руху 1989-1991 років, член Асоціації українських письменників, лауреат видавництва «Смолоскип» (1997) і літературної премії ім. Джозефа Конрада 2007 року (заснована польським інститутом у Києві). З 1992 року постійно живе в Івано-Франківську. Батько сімейства, має двох синів.

Завжди цікаво відслідковувати шлях письменника до літератури. Хто помітив юного споглядача подій? Хто дав подорожню в письменницьке життя? Виявляється, незважаючи на те що Прохасько – випускник біофаку, він ззамолоду писав вірші, потім потрапив у коло авторів, яке зараз називають «Станіславським феноменом». Зараз, подейкують, цей феномен вже припинив своє існування, але учасники його продовжують промоутувати одне одного, і пан Тарас, як журналіст, не є осторонь цього процесу : випустив запис бесід зі своїми щирими друзями Ю. Іздриком та Ю. Андруховичем (серія «Інший формат у видавництві Лілея- Нв»), а серед своїх улюблених письменників привселюдно називає дочку останнього.

Професія ботаніка дійсно вплинула на творчість письменника. Життя рослин, спостереження за природою прикрашають його оповідання й розповіді, пересипані назвами квітів, асоціаціями з усілякими видами флори . Але називати його філософію рослинною було б помилково. Книжки Тараса Прохаська пронизує звичайна філософія споглядання. Вони є безсюжетними навіть там, де є подоба того, що сюжет має місце (повість «Непро́сті»). Так FM «Галичина» (Івано-Франківськ: Лілея- Нв, 2001) являє собою філософування у формі щоденника, міркування над буттям, суцільні ліричні відступи, де майже немає ніяких дій. Книжка просякнута тонким гумором, іронічністю, насмішкуватістю, самоіронією. Письменник споглядає життя, копається в собі, зосереджується на деталях і пропонує читачеві подивитися на світ своїми очима. Читаєш – начебто п'єш дрібними ковтками чисту джерельну воду. Або – дихаєш гірським кришталевим повітрям... Головне, що підкуповує в письменнику – це відсутність будь якого пафосу. Авторка цієї рецензії ніколи не думала, що буде із задоволенням читати, як тане сніг, і як переміна погоди відбивається на старомодній шапочці якоїсь бабусі. Насправді більшість книг Прохаська, включаючи написану ним в формі спогадів «Із цього можна зробити кілька оповідань» ( Івано- Франківськ: Лілея- Нв, 2005) – теми для романів, не те, що розповідей. Та на щастя, письменник лінується роздмухувати зі своїх повістей трилогії. А міг би (за порадами своїх друзів-літераторів) більш докладно описати як Господь «обставляє нас цілим почтом охоронців і ангелів», або як ми беремо «долю в якомусь показовому засіданні Страшного Суду». Але це все – не його. Великі форми – це не єпархія Прохаська й не дай Боже йому до них долучатися.

Тарас Прохасько вчить читачів жити споглядаючи, чому вчив ще Будда й до чого так складно призвичаїтися в цім божевільнім технократичнім суспільстві. А, виявляється, й у таких обставинах можна виділяти із загального потоку деталі буття, спостерігати за іншими істотами, пізнавати себе, жити одним днем і не будувати ніяких планів. Неспішно так жити, нітрохи не опікуючись, як все це виглядає «знадвору». У процесі читання творів пана Тараса впадаєш у цей трохи сонний, плавний і неквапливий світ кав'ярень, готики, естетичних бесід, у який письменник просто втягує нас, і з якого так не хочеться виходити, коли твір добігає кінця...

Пану Тарасові на віку написано змальовувати світ в такому неспішно-бездіяльному стилі, якщо вже доля сприяла йому і надала його творам побачити світ та вдячних читачів. Але ось він видає книгу «Непрóсті» (Івано-Франківськ: Лілея-Нв, 2002), появу якої пояснює у такий спосіб: «... фізично зникало австрійське покоління. І я відчув, що треба якимось чином зафіксувати це в літературі. Таким було моє найголовніше спрямування, яке привело мене до літератури». Улюблені імена Ганна, Себастян та Франциск, що фігурували в його розповідях і раніше, тут об'єдналися, одержали послідовність дій, форму, сюжет та ... програли від цього. Незважаючи на те, що «Непрóсті» нагороджені премією ім. Івана Франка й були визнані найкращою прозою в Україні в 2003 році, ця книга – не найкраще із творінь письменника. Начебто хтось нашептав йому: «Ну піддай, піддай жару для масового читача!». И з'явився натягнутий сюжет, що експлуатує тему карпатських мольфарів, яких наречено для різноманітності «земляними богами». «Непрості» – це слабогазований коктейль із Маркеса + «Лоліти» Набокова + елементів життя маніяка Йозефа Фритцля (до речі, теж австрійця). «Сто років самітності"- теж суперечлива книга, але в ній присутній масштаб. Маркес репрезентував розвиток миру, використовуючи особливості історії своєї країни, і тільки тому ця книга має якусь цінність…У збірнику «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004), який складено з декількох розповідей, Тарас Прохасько знову у своїй стихії. Прикраса збірника – оповідання «Від чуття при сутності» з ілюзією наявності якихось подій. Як тіні рухаємося ми якийсь час за героєм Памвою: лежимо з ним під ліжником, відчуваємо пахощі яблук, біжимо з ним на потяг, вибираємо мерзлими руками горіхи зі шкарлупи, чекаємо на його коханку (природно Ганну), фізично відчуваємо, як холоне кава в його руках, як він мерзне, як він знову зігрівається. Ми приречено тягнемося за цим Памвою, який то масажує «пані професорову», то зустрічається зі своїми друзями, то чекає, допоки його товариш дограє в шахи... І коли в деяких з нас вже уривається терпець, одержуємо відповідь: «Краще не намагатися бути присутнім насильно. Краще зачекати, коли знову буде насправді. Краще такі речі переживати проживаючи. І кожне проживання буде видаватися так, ніби між їм і попереднім нічого не відбувалося».

Тарас Прохасько – типовий західноукраїнський письменник. Він не ставить оцінок – просто описує, зображує, вимальовує... Він не вміє, або не бажає узагальнювати. Висновки він залишає читачам. Він не повчає й не дає настанови. Це людина зі своїм світом, з якого він ніколи не вилізе, і друзям- порадникам-літераторам у компанії з видавцями краще не лізти до нього зі своїми рекомендаціями. Його щирість підкуповує. Він часто зізнається у своїх слабкостях і намагається не братися за те, що йому не притаманно. Так, якоїсь миті він зажадав написати щось про Україну та зрозумів, що «нічого про Україну не може сказати розумного й поважного» і облишив цю справу.

Незважаючи на якусь камерність, закритість і непублічність, пан Тарас, проте, охоче дає численні інтерв'ю, у яких інтерв'юери безуспішно мучать його стандартними питаннями, намагаючись витягнути з нього головне – «ну як це так жити? Як це так – жити одним днем і не будувати плани?» Прохасько слушно не вважає себе письменником. Він просто викладає себе на папері, а вся довкололітературна братія намагається вкласти його в якісь рамки й з кимось порівняти. Але він тільки показує, як можна жити. Його спостереження, його щоденники й спогади – не що інше як саморозкриття. Його не можна шпигонути, дошкулити, дорікнути в чомусь, його образ растамана в потертих джинсах із сигаретою й пакетом дешевого вина в руках вабить на тлі офіціозних письмаків у піджаках із краватками... Хоча ставши заручником свого успіху й розтративши себе на репортажах, Прохасько начебто зайшов у якийсь творчий сліпий завулок, з якого можна вийти тільки після повернення у бар або ще куди-небудь у сферу обслуговування. Адже щоб писати книжки не зашкодило б варитися у самому житті, а не спостерігати за ним з позиції журналіста.

Чудово, що в Україні друкують філософські щоденники в ті часи, коли письменників-початківців видавці відразу періщать питанням на кшталт: а для кого призначена ваша література й чи буде вона розкуповуватися? Не можна собі навіть уявити, що б відповідав пан Тарас, якби йому довелося нести свої оповідання й розповіді незнайомому видавцеві. Такі письменники, як Прохасько, наразі знемодніли, але вони конче необхідні. Мало хто полізе в Інтернет шукати притчі Будди, і завдання сучасних літераторів «перекладати» на нинішню мову усіляки філософські премудрості. І шкода, що видається Прохасько такими малими тиражами. Такі речі як «FM Галичина» хотілося б мати й у домашній бібліотеці, щоб спокійно їх перечитувати, коли «буття» намагається невблаганно втягти тебе у свій божевільний вихор.