Роман «Кляса» - фрондерство Вольвача

      Є роман-кава і роман-кисіль, є роман-ребус і роман-саморепрезентація, є роман-прикраса, для мозку, для книжкової шафи, для поїздок у міському транспорті. А є роман «Кляса». Роман-фрондер.

       У чому ж фрондерство? Павло Вольвач – автор  п'яти поетичних збірок («Південний Схід», «Бруки і стерні», «Тривання подорожі» та ін.), «Кляса» – перший і поки що єдиний прозовий твір. У когось перехід від поезії до прози відбувається безболісно і без хірургічного втручання, а у Вольвача нотки невиваженості слова таки присутні. Відчувається і дебютність, і невиписаність. Проте «Кляса» – не спроба пера. Це все ж таки перший роман (а роман – це звучить гордо, чи не так?).

       Сюжет роману – такий собі фугас: вдарило там – вибухнуло тут, підпалили здалеку – розгорілося всередині. І в кожному епізоді якась своя хлопавка, несподівана, однак по-чоловічому логічна. На перший погляд , маємо нормальну романтичну парадигму: Павло, головний герой, мешкає у мікрорайоні пролетарського Запоріжжя кінця вісімдесятих, відмовляється від «нормативної естетики» суспільства, яке розвивається на межі свободи і несвободи, усвідомлює цінність себе і цінність розбіжності зі світом. Однак   романтизоване протистояння суспільству не таке просте і очевидне, схиляється все ж таки до реалізму. Місто, «знайоме, рідне», із «блатними, що підпираюсь кіоски», із «рухом, дзвоном трамваїв, із тисяч підошов», існує вже до Павла, і без Павла, а його задача – стати тим пазлом, якого не вистачає до цільної урбаністичної картини. Герой не відстоює власні принципи, бо в нього їх поки що немає. А тому і динамічний роман не через непередбачувані пригоди, а через жагуче прагнення та неспинний пошук цих пригод.

      Ще один гачок роману – автобіографічність. Втертися в довіру читачеві можна із величезною фантазією. Або пишучи з себе, як це робить Вольвач. Його герой, окрім спільного міста і спільного оточення, має одні очі із автором. Точніше, один погляд – дещо прищурений, не скептичний, не задиристий, спокійний і по-сумному усміхнений. Різниця між мовою роздумів Павла і мовою спілкування працює на користь авторові. Майстерність слова замість майстерності засудження, бо роман не викликає відчуження і негативізму до окремих «клясів». Поблажлива посмішка, замилування, сміх і співпереживання головному герою – ось що вимагається від нас, читачів. 

      Роман великий, але не нудний. Різноголоссся в самому герої позбавляє текст монотонності. Неочікуваний фінал настає тоді, коли, здається, починається найцікавіше. «Щось таки тремтить у цьому житті. Тремтить і обіцяє дива», приходить до висновку Павло. Його ж словами можна привітати автора із успішним дебютом: «все це було знайоме. Але щось в цій знайомості тіпнулося незвичайне».