Рой Якобсен: рубання лісу на тлі воєнних дій

Серед сучасних норвезьких письменників в Україні відомим є, здається, лише один Юстейн Ґордер. Його роман «Світ Софії», світовий бестселлер, не лише виданий, але уже й перевиданий «Літописом» (Львів). Менше пощастило іншим норвезьким письменникам, і це тим паче сумно, що норвезька література перебуває зараз у розквіті. Про одного з найпомітніших її представників, Роя Якобсена, і його роман «Ангел зимової війни» і піде мова.

Цей роман оповідає про події російсько-фінської війни 1939-1940 рр., проте історичним його можна назвати лише з деякою натяжкою, бо він не повністю вписується в канон жанру. Метою автора зовсім не є показ історичного тла, він не ставить перед собою завдання зобразити жахи російсько-фінської зимової війни чи показати якісь тенденції, котрі рухали тогочасним суспільством. От, власне, того часу автор і не торкається зовсім. Об’єктом зображення не є тогочасна дійсність. Російсько-фінська війна тут потрібна лише тому, що для виконання авторського задуму потрібна була війна взагалі, будь-яка, а не конкретно російсько-фінська.

Дія відбувається в невеличкому фінському містечку Суомуссалмі. Починається війна, наступають російські війська, фінни відступають і вирішують спалити містечко, попередньо евакуювавши всіх мешканців. Проте знаходиться місцевий дивак, Тіммо, котрий нізащо не хоче їхати з Суомуссалмі. Зазвичай він займався тим, що рубав дрова, якими потім люди зігрівалися. Ця професія доволі символічна – Тіммо забезпечує людям тепле і комфортне існування. Власне, в оригіналі роман якраз і має назву «Дроворуби», котру перекладачі чомусь змінили.

Коли приходять російські війська, то Тіммо рубає дрова їм також. Це доволі ризикована робота – дроворубів «пасуть» фінські вояки. Займаючись буденною роботою в воєнний час, Тіммо відверто ігнорує війну. Він не пригинається, коли чує постріли, і не рухається перебіжками – від дерева до дерева, як інші. Він не хоче воювати, він ніби не помічає війни, він рубає дрова під обстрілом фінських військ, він спить не в захищених бараках, а у вцілілому після пожежі будинку, спить на чистих простирадлах. Він знаходиться поза війною. Ще на початку твору є символічний момент, коли Тіммо віддає свою рушницю фінському офіцерові – Тіммо не хоче воювати. Він живе під час війни звичайнісіньким життям. Тіммо – оповідач в романі, проте жодного разу в його історії не описано того, з чим війна зазвичай у нас асоціюється з кров’ю, понівеченими тілами і відірваними кінцівками. Тіммо, здається, не помічає всього цього. Він веде антивоєнне життя в час війни – він ще за це ще поплатиться. Може навіть здатися, що це – книга про побут. Тіммо лише й займається тим, що задовольняє природні людські потреби в теплі, нормальному сні, чистоті, їжі. Він постійно щось упорядковує, щось лагодить. Побут протиставляється війні, буденне – небуденному. Тіммо обирає буденне.

Війна закінчується, мешканці Суомуссалммі повертаються до своїх поруйнованих жител, але з Тіммо все інакше. Для нього війна лише починається. Під час війни він порятував кількох російських солдатів (теж дроворубів, як і він). Він знає, що своїми діями він зробив подвиг, проте ніхто не пам’ятає про нього, усі переконані, що історія Тіммо вигадка. Гірко усвідомлювати, що під час війни все ж треба воювати, а в мирний час – жити мирно. Від самого початку Тіммо протиставляє себе решті суспільства, а тому виявляється викинутим за борт. А треба було жити одним життям із суспільством: вмирати тоді, коли помирають, жити тоді, коли живуть. Зрештою, життя – то і є постійна війна. Життя – це постійний ризик, це цілі, які очікують досягнення. Відмовитися від війни означає зануритися в якийсь незрозумілий стан існування, коли нема ніяких амбіцій, одні лиш потреби, задовольняти які важливо, але крім яких є багато іншого.

Ось епіграф, обраний Роєм Якобсеном до своїх «Дроворубів». Головну ідею твору він передає якнайповніше:
«Якщо перед тобою Сократ і Карл ХІІ, і перший каже: «Ходи зо мною, я дам тобі урок філософії», а другий кличе: «Ні, вперед зі мною – розіб’ємо вщент російського царя!», то кожен піде слідом за Карлом, тому що це вимагає мужності, а філософія не вимагає нічого». (Семюель Джексон).