«Тероризм» Андрія Любки - «навчальний посібник» із кохання, пиятики і життя

Андрій Любка має 20 років і дві поетичні книжки. Збірка «Тероризм» вийшла на початку року і вже отримала кілька рецензій, були її презентації у Києві, Львові, Івано-Франківську, Ужгороді. Про Любку говорять – хай і у «вузьких колах обмежених людей», на його тексти звертають увагу – хай іноді й досить критично.

Тому для мене проживання цієї книжки було у режимі пошуків: що ж у ній такого, особливого? Не хотілось визнавати, що і я теж підпала під чари (безперечно, дуже милого) юнака. Утім, на вже згаданій презентації він показав себе ще й досить ерудованим, і глибоким – поєднання кохання і тероризму-смерті як найбільш інтимних, а відтак – споріднених речей провів дуже тонко.

То що ж у цьому «навчальному посібнику» (така підназва книжки)? Найбільше, певно, кохання – до дівчат, різних, але до всіх – дуже щирого і пристрасного, ніжного, часом – із награним цинізмом. Для них навіть складено «Державний реєстр» із перерахуванням їхніх особливостей і ґанджів. Але водночас - важливо прокидатись разом: «будити тебе вранці, приносити каву, потім дві години писати вірші, цілуватись», «ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш, ти, типу письменник, архітектор людських душ», взагалі, «найголовніше в цьому житті – прокинутися біля тебе в ліжку і слухати, як ти спиш». Багато зворушливих деталей, світлого або агресивного суму. Важко однозначно сказати, яку реакцію у читача викличуть спогади про «на моєму ліжку плями твоєї крові», «брудні колготки і використаний презерватив», про те що «заношена модна футболка далі пахне тобою»...

Очевидно, що для автора це не спосіб епатувати, а гранична відвертість. Заради себе самої, заради принципу: «А себя, как я, вывернуть не можете, чтобы были одни сплошные губы!» Він – може. Інше питання, як змусити споглядати свої нутрощі. З одного боку, читач сучасної української літератури вже добре призвичаївся до того, що в книзі на нього чекатимуть найінтимніші подробиці із життя автора, і що, з великою імовірністю, крім них в тексті більш нічого не буде. З іншого – цим уже мало кого вразиш. Тобто проза або поезія денниково типу сьогодні отримала такий сами законний статус, як роман-епопея – у ХІХ столітті. І уже міра відвертості автора просто відносить його твори до певної, досить добре заповненої, ніші. Тому йдеться про те – а що за цим текстом-життям (і чи є щось)? Для чого він?

Можливим критерієм була б формальна вправність, але її наразі важко відшукати в подібних текстах. І в Любки зокрема. Він поєднує не дуже чисту силаботоніку із більш чи менш вдалими верлібрами. В останніх ритми і схеми Андруховича, Жадана, і далі – Ґінзберга, Корсо, звучать настільки нав’язливо, що можна говорити про свідоме наслідування. Що можна не ставити на карб, але й до чеснот аж ніяк не віднесеш.

Звичайно, надмір алкогольної тематики можна віднести також до якоїсь школи або традиції. Але мені навіть не хочеться це тлумачити: від кількості випитого у віршах Любки починає нудити й захитувати. У цьому зв’язку найбільше хочеться, щоб «дитя» виросло й перестало хизуватись сміливістю набухатись до непритомного стану, «пити водку, водку, водку, а потім пиво, а потім пиво». Адже всі згадані і незгадані тут риси поетики Андрія Любки чітко визначають його сатус «enfant terrible» української поезії. Втім, перефразовуючи відомий анекдот, Артюр Рембо, звичайно, був гомосексуалістом, але любимо ми його не за це. Тобто самої дитячої безпосередності для доброї поезії замало. Щоправда, вона є непоганим порохом для підриву чого завгодно – хоч і сучасної авторові літератури – згадуючи того-таки Рембо.

І це найсильніше місце Любки – потужна енергія, життєва сила. Вона зумовлює і влучні метафори: «ранок принишк і закоцюрблено тулився до мого погляду, наче вуж», «так бігло життя неначе полівка ховаючись поміж бабів і проблем», «любов це нічна чечня», «вірші – це невдалі спроби самогубства». І проникливі замальовки: «я люблю слухати... як падає листя... як схлипує дитина під час грози», «це циганська віра в твої вологі долоні», «головне – дочекатися осені, жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі яблука, теплі і втомлені».

Але є ще дещо. Усвідомлення свого «життя в мові». «Справжнім сенсом нашого животіння є розмови, довга артикуляція звуків», а «з мовою й справді варто поводитись, наче з останньою шльондрою: кусати, шмагати, любити». Дуже добре, що Любка почуває себе «еквілібристом на натягненій линві мови». Зрештою, і в цій книзі є вірші, які можна ховати у ті закапелки пам’яті, де ви зберігаєте справжню поезію – наприклад, «Циганська віра», «Гейша», «Головне – дожити до вересня...» А оскільки молодий поет не приховує своїх амбіцій – «я люблю славу. Так як інші люблять життя» – то чекатимемо на наступні книжки. Які дадуть чіткішу відповідь на питання «Що ж такого в цьому Андрієві Любці?!»