Яна Дубинянська – дубль другий, покращений

 Я все чекав, що книжку Яни Дубинянської «Н2О» перекладуть і видадуть українською, але мені нарешті набридло чекати, і я купив її російською. І нині пишу про неї свої враження, тому що Яна Дубинянська видається мені все-таки українською письменницею.

Отже, спочатку мушу сказати, що «Н2О» – чудове читання, воно цільне, в ньому немає жодного ляпу, недодуманості чи іншого прояву авторської непрофесійності. Роман читається швидко, незважаючи на досить часті вставки пафосних роздумів героїв над власною долею. Роман схожий на «Проект Міссурі» – група людей, що знайомі з юності, котрим призначено чи судилося змінити світ. Тільки вибірка звужена до трьох осіб. Плюс два покійники.

Дія роману ведеться в двох часових вимірах: юність героїв та зрілість героїв. І, відповідно, два проекти, котрі вони розробляють: обидва невдалі, обидва вкидають усе людство до страшної кризи. В першому проекті читаються риси помаранчевої революції – ідейного натхенника звати Віктор, а дівчина «номер два» носить зачіску Юлії Тимошенко. Діяльність їхня призводить до Майдану, люди в стрічках, намети і вся знайома романтика, але, на жаль, закінчується все стріляниною.

Другий проект – таємничий проект Аш-два-о, про який авторка нічого і не розказує доладу, напевне тому, що сама якось не придумала, що ж воно мало бути. Герої ніби-то пояснюють суть проекту один одному, але це відбувається в такий спосіб: «І тоді Євген взявся пояснювати Олегу проект Аш-два-о, і Олег зрозумів, який це був гігантський задум», – цитата зовсім неточна, але передає суть. Читачу ніхто про проект Аш-два-о, так і не розкаже до самого кінця, дозволивши самому здогадуватись, для чого будували комбінати біля моря, для чого в них були скляні дахи, що ж сталося з морем, і чому настав землетрус і розруха.

Герої Дубинянської цього разу вийшли набагато живішими, ніж у всіх попередніх книжках. У них з'явились цілком людські риси й емоції. Правда, не віриться, що така бойова дівчина, лідер революції, прагматична і властолюбна, раптом стане такою собі тихою домогосподаркою десь на березі моря, так само, як не жаль її, коли вона кидає свого зрадливого чоловіка і двох нелюбих дітей (пташат, яких вигодовує, вона любить, здається, більше, ніж синів) і йде до «кохання свого життя», щоб бути з ним, а він її відганяє. Так тобі і треба – думав я, читач. Другий чоловік – «кохання всього життя» вище описаної жінки – написаний аж занадто черствим і цинічним. Аж занадто брутальним і зануреним у свій егоїзм, котрий авторка іменує «свободою». Про третього я казати нічого не буду, бо Віктор – трохи видозмінений Андрій з «Проекту Міссурі», більш ініціативний, менш сентиментальний.

І – нарешті – в цьому романі присутня містика. Зокрема, це дівчинка, хвора на рак, з паронормальними здібностями, котра рятує світ. Присутність містики в фантастичному романі мене дуже обнадіяла.