«Женське щастя» буває різним
Спочатку, читаючи, думаєш: «Навіщо? Навіщо стільки розпуки й невимовного, скімливого, пекучого жалю в літературі? Навіщо незіпсутим передчасними поцілунками дівчатам знати, що в дорослому житті буває стільки розчарувань, самотності, жаского усвідомлення, що нічого не повернути назад? Навіщо?!» Бо істину ж таки думала бабуся зі сто дев’ятнадцятої сторінки: «Якщо для жінки, а для дівчини і поготів, чоловіки не поділяються на одного-єдиного і всіх інших, їй уже ніч-чого не поясниш…»!
І стає так шкода людей, які загубилися у вибудуваному власноруч нещасті, які помічають лише розруху й затоптані мрії навколо себе. Які не тішаться тим, що мають – а таки мають, і я – стороння людина, читачка, спостерігач – бачу то неозброєним оком.
Але ж хтось має занотовувати і їхню історію. Бо від неї так просто не втечеш. Бо про неї не здогадаєшся із сумних, обведених мереживом зморщок, очей немолодої жінки чи захмелілих, але теж нещасливих очей зношеного, пошарпаного чоловіка. Але невідання не применшує їхнього болю, не заперечує того, що було, і що ще є – у старих тролейбусах, розхристаних будинках. Всюди. Бо вона ще випливатиме епізодами в новій історії – через історії дітей, «які народжуються за будь-яких часів».
Читаючи, переживаєш, перевтілюєшся – то в чоловіка, то в жінку, то в бабусю, то в доньку. Здається, що дивишся арт-хаузне кіно, а насправді переглядаєш вирізки з реальних життів. Чомусь розумієш, що не все авторка вигадала, мало що нафантазувала. Вона просто занотувала долі, заескізила клапті історії, пересипавши їх вишуканими акордами Rondo Andante quasi Allegretto.
Євгенія Кононенко писала ці новели ручкою у часи кризи. Можливо, у час дикого дефіциту навіть не здогадуючись, що усі ті письмена колись триматимуть в руках майбутні українські жінки й дівчата. Котрась плакатиме, що нічого відтоді не змінилося. А котрась підійматиме очі від книги, щоби опинитися в своєму світі. Який, на щастя, кращий і барвистіший від описаного. Але навіть на той свій світ вона дивитиметься по-іншому. Бо вже саме це читання зробило її співучасницею безталаннішого життя її сестер – цілованих і нецілованих. Бо «кожній женщині треба женське щастя», як стверджує «бабком» із сорокової сторінки. І для кожної – воно своє.
