«No Line On A Horizon»: Боно vs Юрій Шевчук

Останнім часом тема піратства у ЗМІ набула особливого резонансу – коли одні пірати зчиняють стрілянину у нейтральних водах, з корабля на бал потрапляючи на перші шпальти газет, інші – тишком-нишком дарують щастя, справжне mp-3-щастя, меломанам. Цього разу знайдений скарб капітана Боно та його вірних друзів у вигляді нової платівки U2 пірати 21-го століття не тільки не сховали у темній коморі, а й поділилися нею з громадськістю, за два тижні до її офіційного релізу.  

Що б там не казали критики, а вже при першому прослуховуванні «No Line On A Horizon», саме таку назву має новий альбом U2, помітно, що мужики не пивце з воблою попивали з 2005 року, а справою займалися. І відомих продюсерів Ріка Рубіна, а після - і Брайана Іно, не в товарищі по чарці звали, а справою займатися.

Альбом, виходу якого передував, правду сказати, не найкращий синґл «Get On Your Boots», вийшов добре скроєним записом – нічого не вибивається із загального настрою, ніде не тисне. Прослуховуючи диск, його боїшся вимкнути, як боїшся зупинити чорний «Майбах» з депутатськими номерами, будучи простим смертним постовим – так цілісно і велично вона звучить.

Перша пісня альбому - «No Line On A Horizon» - чіткий рок-номер в стилі класики U2, ілюструє думку про те, що ветерани прийшли не для того, щоб брязкати орденами, а вжарити як слід, по-нашому, засипавши злостивців порохом зі своїх моложавих порохівниць, та так, щоб лише маківки стирчали. Наступна, «Magnificent», йде трохи легше і радує чіпляючою гітарною мелодією – це хороший бойовичок, який виглядає ще переконливіше після першої пісні. Одна з головних на платівці – приголомшлива, майже восьмихвилинна доріжка «Moment Of Surrender», яка просто гіпнотизує з перших секунд. Тут і трохи хриплий вокал Боно, і дивовижна мелодика, прикрашена всілякими ембієнт-фішкамі від Іно, і гітара Еджа, що дійсно зворушує.

Дзвінка «Unknown Caller» плавно переходить в головну роковую річ цього альбому - «I'll Go Crazy If I Don't Go Crazy Tonight» - вона звучить просто як класичний твір ірландського гурту. «Get On Your Boots» виглядає небагато кволіше, навіть дивно, що це перший синґл. Зміняється політичною «Stand Up Comedy», і разом з «Fez-being Born» закриває так звану «мажорну» частину платівки, яку змінює меланхолія. Але яка! «White As Snow» - фолк-балада про солдата – емоційна, легка, з чудовою мелодією. «Breathe» радує ще одним грандіозним соло Еджа - про цю пісню Іно навіть казав, що це краща пісня U2 – ну, хтозна.. А під завісу звучить «Cedars of Lebanon» – концептуальна річ, де Боно навіть не співає, а читає текст, і голос його навіть трохи схожий (свят-свят-свят) на хриплі інтонації Юрія Шевчука. Магнетична історія від імені військового кореспондента завершує альбом, і відчувається такий ефектом присутності, що мимоволі уявляєш себе на місці цього бідолахи, у променях втомленого західного сонця.

Вокал Боно на високому рівні, і порівнювати його із зовнішністю Людмили Марківни Гурченко, як деякі вже поспішили, я б не став. Гітари Еджа не так і багато – але її поява завжди до місця. А всі інновації від Брайна Іно, відомої і шанованої «бабки-повитухи» в музіндустрії, однозначно пішли на користь звучанню.