«Вночі» Святослава Вакарчука: «немасові» ласощі

Нова платівка фронтмена «Океану Ельзи», чи то пак, її презентація для публіки, чимось нагадала відкриття «Криївки» у Львові – альбом став відомим ще до своєї офіційної появи і представлення, так само, як і повстанська кнайпа. Зараз про нього говорять різне – що це суміш багатьох стилів, здебільшого фолку, джазових варіацій та сонячних звуків реґґі, що це якісно новий стрибок у творчості гурту в порівнянні з попередніми альбомами.

Тут виникає певна суперечність – альбом сольний, а порівняння йде з гуртом. Але можна також контраргументувати ці порівння тим, що учасники «ОЕ» активно брали участь в записі платівки. Багато людей називає його для себе релізом року, що минув (це, звісно, досить суб’єктивне спостереження, зроблене мимоволі. Мабуть, його можна пояснити тим, що альбом вийшов наприкінці року й враження ще досить свіжі).

Можна сказати, що цей компакт має чітку асоціацію з цукеркою, яка засмакувала багатьом і стала вельми популярними ласощами в певних колах. Перед тим, як скуштувати її, ти вже уявляєш собі божественний смак й неймовірну насолоду. Таке собі передчуття задоволення. А потім зненацька виявляється, що не така вона вже й особлива. Так, смачна, так, приємно тане на язиці, так, залишає хороші враження, але оце й усе. Їсти можна, можна навіть кайфувати потроху, від певних інгредієнтів, проте цілісно вона зовсім не ідеальна.

Вмикаючи на каналі «Інтер» концерт Вакарчука, намагалась налаштуватись на хвилю задоволення і уявляла собі той захват, з яким буду вперше слухати вже настільки популярний альбом. Ці передчуття викликала пісня «Дзвони» з балканською душею, написана Мілошем Єлічем, клавішником «Океану Ельзи», коли він дізнався про здобуття незалежності Косовом. Її випадково почула по «Радіо Ера». Такого ж рівня чекала й від усього альбому. Натомість, виявилось, що певний заряд і силу несуть в собі лише кілька пісень. Хоча хвалять здебільшого одну – «Така, як ти». Дивлячись на те, як її виконував Святослав Вакарчук, здавалось, це найщиріша з усіх пісень на платівці. Загалом концерт справив враження злегка «сирого».

Серед позитивів варто відзначити непогане оформлення сцени – кав’ярня «Вночі», музиканти-океанівці й оркестр, легкі сутінки й відчуття певної й часткової «обраності», навіть коло екрану телевізора. Чому часткової? Бо вхід на презентацію альбому був лише за персональними запрошеннями, які нереально було дістати. Але, власне, не сподобався той «сюрприз», яким Вакарчук вирішив розтягнути годину «нічної» музики. «Ніколи» та «Кава-чай», зіграні в легшому варіанті, здавались ситуацією штибу «не приший кобилі хвіст» - все-таки в уяві ці пісні завжди звучали й звучатимуть по-роковому, зовсім не так мляво, як це довелось почути на концерті, та й відверто кажучи – вони там були просто ні до чого. Лише «Етюд» більше-менш вписався в свій новий образ.

Окрім цього, виникло стійке враження, що цей альбом – для багаторазового прослуховування. Саме тоді починаєш смакувати певними моментами пісень, тут тобі подобається цей шматок, а там – отой акорд. Деякі пісні автор рецензії слухає лише заради приспіву. Але й досі не може призвичаїтись до усього альбому. Можливо, варто ще десяток разів поставити диск на «replay», щоб відчути смак кожної ноти нічної поліфонії музичних стилів, зібраних «під покровом ночі».

Хоча, можливо, не варто аж так активно мучити своє естетичне сприйняття – сам Святослав Вакарчук назвав «Вночі» немасовим альбомом. Тому, цілком закономірно, що тут не може подобатись все й одразу – кожній пісні свій час. Медитуючи над змістом і формою пісень, не забувайте, що дія відбувається вночі – а темрява дає нам лише слух, можливість орієнтації, правда навпомацки і нюх, музичний. Принюхайтесь, прислухайтесь і спробуйте на дотик – щось та й має вам засмакувати.