Алєсь Пушкін зобразив «Руки білорусів» - громадян країни з обмеженими можливостями

Фотовиставкою «Руки білорусів» і документальним фільмом «Білоруський вальс» стартував 10 травня  в Музеї ідей у Львові фестиваль «Білоруська весна».

Вільний, і як його називають, скандальновідомий (хоча куди в Білорусі без скандалів?) мистець Алєсь Пушкін, представляючи свою виставку «Руки білорусів», звісно, не уник тем політичних, бо слово «Білорусь» наразі, як не прикро, у багатьох асоціюється зі словами «режим», «Лукашенко» і «цензура». Тому й герої експозиції – невільні руки громадян майже тоталітарної держави (сам Алєсь назвав стиль правління Лукашенка неосталінізмом), обтягнуті колючим дротом червоного і зеленого кольорів – тих, що є на прапорі білоруського президента. 

На фото руки журналіста, музиканта, художника, руки прокурора, землероба, руки вагітної жінки й маленької дитини – усі вони змушені жити в країні з обмеженими можливостями, такій собі державі-інваліді, де невільно говорити, діяти і навіть думати. Зрештою, навіть у гріхах своїх сповідатись тут небезпечно – про це йде розповідь вже у документальному фільмі про Алєся Пушкіна і невелике містечко Бобр, де він живе з дружиною і дітьми. Місцевого попа, росіянина за походженням, Пушкін називає стукачем. У фільмі розповідає про один випадок: він намалював у місцевому храмі фреску з зображенням Страшного Суду. Зліва від Христа, де стоять грішники, Алєсь зобразив чоловіка, який вельми нагадує теперішнього білоруського президента. За доносом попа фреску в церкві замалювали. Та й самого Алєся за цей малюнок по голівці не погладили. 

За такої бурхливої  діяльності Пушкіна взагалі дивує те, як він ще й досі на свободі (хоча його безліч раз все ж запроторювали до в'язниці). На це запитання митець відповів лаконічно – є в нього три засади того, як треба поводитись: не вступати у партії і політичні організації, не просити в держави грошей і не боятись показувати свою білоруську сутність. Але в державі, де принижують людей, що говорять рідною мовою, де російська мова і культура зведені у ранг національних, не такими легкими, а подекуди навіть смішними видаються ці поради.
 

Дружина Алєся Янка каже, що її чоловік народився під щасливою зіркою. Принаймні на це вона сподівається кожного разу, коли він затримується у Мінську, проводячи безпрецедентні акції, які фактично тримаються на голому ентузіазмі автора. Про одну таку розповідається у «Білоруському вальсі» – Алєсь намалював портрети білоруських лідерів, які у роки війни приєднувались до німців, фактично стали колаборантами, але насправді боролись за звільнення Білорусі. Як пожартував Пушкін, ця виставка пройшла лише серед міліціонерів, бо одразу ж по тому, як він розгорнув експозицію на сходах одного з мінських музеїв, до нього підійшли чоловіки в формі й забрали у відділок.
 

Загалом, як зазначив один із львівських глядачів по перегляді фільму, складається враження, що Алєсь Пушкін – щаслива людина попри те, у якій державі йому доводиться жити. Його життєрадісний тон розмови і веселий, легкий білоруський характер одразу помітно. Та й загальновизнаною є оця суттєва риса усього білоруського народу – покірливість обставинам і разом з тим вміння радіти життю. Формуючи враження від почутого й побаченого, й узагалі від думок про  сучасну білоруську дійсність, можна охарактеризувати всю цю ситуацію не інакше, як сміх крізь сльози. Можливо, не такий нищівний, як би того хотілось, і не такий дошкульний для системи, але добре, що хоч такий. Наразі, правда, сміятись дозволено лише за межами Білорусі, бо відкрито це робити буде дуже боляче у фізичному сенсі.

В рамках «Білоруської весни» у Львові до кінця травня кожен бажаючий зможе приєднатись до сміху над системою, відвідавши кінопокази, літвечори й інші заходи вільного й нецензурованого білоруського мистецтва.