Катя Гапочка: «Не хочу зупинятися. Зупинка – пряма дорога в кабак»

Катя Гапочка – надія української рок сцени. Так кажуть, про гурт хмельничанки, яка кілька років тому приїхала до Києва вступати до консерваторії по класу бандури, а тим часом – зібрала гурт, який стрімко здобув популярність уже за два роки існування і нещодавно «взув» вітчизняну альтернативну сцену на національному відборі фестивалю Global battle of the bands. Відтак, Гапочка стала ще й музичною надією України, адже наприкінці квітня група поїде до Лондона, де змагатиметься в одному з найпотужніших музичних конкурсів світу за визнання та винагороду у сто тисяч доларів. А наразі команда живе у передконкурсному турне, в рамках якого вже відвідали Дніпропетровськ, Київ, Харків, Чернівці, Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, попереду ще лиш –  Хмельницький.

         Львівський концерт, організаторами якого виступила команда «Сихів.Team» відбувся у підземеллях Львівської опери, у фестиваль-ресторації «Лівий берег». Харизматичний квартет з перших акордів дав зрозуміти, що знає простий, але дієвий рецепт успіху – слухати багато закордонної музики і брати від «фірми» тільки найкраще. У їхніх аранжуваннях прослуховується ціла низка «порад» таких «вчителів», як Muse, Radiohead, White snake із хард-роком 1970-х, трохи Земфіри… А як відомо, правильні аранжування – запорука ротацій і прихильності публіки. Потужний басист, імпульсивний барабанщик, гітарист, судячи з ритміки і лаконічності фразувань – відвертий поціновував творчості Тома Морелло, гітариста Rage Against The Machine і Audioslave та чудова вокалістка Катя впродовж вечора виплескували на львівського слухача увесь свій підрив… Віддихавшись після неодноразового виходу «на біс» фронтвумен гурту Катя Гапочка відповіла на кілька запитань.

– Яким чином у твоєму житті з’явилася бандура і як це пов’язано з рок-музикою?

– Випадково. Мої батьки помилилися інструментом. Насправді, це мала бути домбра, хоча взагалі я хотіла грати на гітарі. Зараз мені подобається. Я пишу для бандури, граю свої речі на академконцертах. Важко бути родзинкою серед родзинок, але щось у цьому є. А гурт – це моя давня мрія. У мене було кілька команд у Хмельницькому. Починаючи з класу восьмого, згодом в училищі прикордонних військ. В Києві ж мені просто пощастило. Як то кажуть, коли дуже чогось прагнеш, то світ йде тобі на зустріч. У мене так і сталося. Я у Києві не знала нікого і нічого окрім викладача і консерваторії. Але досить скоро знайшла барабанщика, а згодом і решту складу команди, почали працювати…

– Гуртові лише два роки, а за плечима вже чимало досягнень…

– Нас четверо і ми всі прагнемо до однієї мети. Наче кожен займається чимось своїм, а водночас, б’ємо чотирма головами в одну точку. Через те і йде рух. Ще є везіння. Нам щастить на людей, які хочуть і мають можливість нас підтримати. 

– У твоїх піснях – тривожні куплети і хітові приспіви. Це твоя формула успішної пісні?  

-Я шукаю…Кожного разу пишеш пісню у іншій атмосфері, з іншим настроєм, іншою енергетикою. Іноді тому, що щемить у серці, а буває навпаки таке «АААААА!» і хочеться  летіти…  Іноді відчуваю присутність попсовості, іноді сама лякаюся від агресії свого ж року. І я не вмію зупинитися на одному стилі. Так я мислю. Хоча постійно прагну змінюватися. В подачі іноді мабуть присутня агресивність чи сум, експресивність. Але – це моя доля. Я мушу виходити і віддавати, мені нічого в собі тримати.

– Ви відзняли дебютне відео на пісню «Крила». Задоволена результатом?

– Не те, щоб задоволена, але, як на дебют, то цілком пристойно. Ми намагалися цей кліп зняти майже рік. Були різні варіанти сценарію, тощо. А потім прийшли на студію і режисер каже – все буде отак і отак, крапка. Зрозуміли, що або знімаємо вже і зараз, або ніколи. Моє розуміння образу у кліпі таке: пісок – це плинність часу, плинність часу – це повсякденність, повсякденність – це рутина і багнюка, а я хочу іншого, я хочу летіти. І вкінці з’являється світло, на яке ми йдемо…

– Як ти наважилася оголотися перед камерою?

– Спершу категорично відмовилася, а потім передумала. Зрештою там же нічого не видно. Порнографії немає, сексу теж. Хоча, секс в житті мусить бути… (сміється).

– Боротьба у національному фіналі «ГБОБ» важко далася?

– За тиждень до «ГБОБу» ми ще вагалися чи треба нам цей конкурс узагалі, бо  і гроші витрачати, і час… А потім якось раптово написалася пісня «Камені», ми її зробили буквально за кілька днів і вирішили зіграти її на відборі. Я не очікувала що виберуть нас. Хоча слухаючи всі гурти на фіналі особливо нікого для себе і не виділяла. Єдине, що можу сказати, зрозуміла, що ми трохи закисли, а повинні ж рухатися далі. Не хочу зупинятися, бо зупинка – це пряма дорога в кабак і все. А у мене є своя планка і її не можна опускати.

– З чим поїдете?

– Повеземо «Крила». Щодо другої пісні – триваємо у роздумах.

– Що радять попередники – «Тол», «Атмасфера», «Танго Темпо»?

– Нічого конкретного. Майже всі сказали, що рік на рік не приходиться. Буває, що доводиться змагатися з бріт-попом в основному, або ж навпаки приїжджає тільки фольк. Тут не вгадаєш…