«Сватання на Гончарівці»: мода на гарбузи

У театрі імені Марії Заньковецької, прем'єра

Батьки хочуть віддати дочку за багатого нелюба (хай він буде старим, некрасивим чи придуркуватим) – класичний сюжет в українській літературі й фольклорі. «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка серед них вирізняється: історія ця майже всуціль весела, з хепі-ендом, а крім того, український класик створив у п'єсі колоритний образ Стецька, чиє ім'я використовують як загальну назву. От і Федір Стригун, режисер вистави «Сватання на Гончарівці», прем'єра якої відбулася минулих вихідних на великій сцені театру імені Марії Заньковецької, напередодні так аргументував актуальність постановки: «Дуже багато в нас з'явилося Стецьків. У кожній сфері діяльності – свій Стецько».

Працівники літературної частини театру анонсували виставу як антидепресант, як таку, що підтверджує: гумору забагато не буває. Глядачі й справді часто й щиро вибухали сміхом. І основним персонажем, з якого сміялися, був Стецько (чудова гра молодого актора Василя Коржука). Стецько не вміє долічити до семи, однак зауважує, що одним пальцем дулі не складеш. Каже, що в нього «не всі вдома, але скоро посходяться», а коли пояснює Олексієві, чому не може відмовитися від ідеї одружитися з Уляною, проникливо зазначає: «Я би послухав, але з батьком що зробиш? Женися, каже, дурню». Чи не найбільше любить смачно поїсти, але після невдалого для себе сватання таки відмовляється від запрошення до столу. А ще Стецько виголошує такі сентенції: «То така врагова мода пішла, що тепер тільки за розумних ідуть. Так у нас і люди переведуться: за дурних не йдуть, а мудрих ніде взяти...».

Григорій Квітка-Основ'яненко створив образ Стецька як дурника, з якого сміються – і герої п'єси, і читачі з глядачами. Його не жаліють, не співчувають йому. І така реакція начебто цілком природна й зрозуміла. А чому він потрапляє в ситуацію, коли стає потіхою для інших, – уже зовсім інша історія...

Водночас Стецько має змогу постати на сцені в трохи іншій іпостасі: коли батько Уляни Прокіп, що ладен на все заради горілки, «видурюється» перед Стецьком, то народний артист України Степан Глова майстерно перехоплює «лаври» Стецька на користь свого героя Прокопа і творить йому гідну конкуренцію в здатності розсмішити глядачів.       

Те, що сміятися можна не тільки зі Стецька, доводить і герой заслуженого артиста Ярослава Муки – військовий і сват Йосип Скорик. Дотепно вигадавши, як зарадити в ситуації з недоречним сватанням, на довершення він «знімає наслання» з Уляниної матері Одарки (заслужена артистка України Лідія Остринська), в якої очі блищать від думки про Кандзюбину худобу. Адже на те, що Олексій (Назар Московець) і Уляна (Наталя Боймук) люблять один одного, а Стецько Уляні нерівня, у Павла Кандзюби (народний артист України Борис Мірус) є свої аргументи: «У вас – дочка. Така, що треба годувати. А в мене – син. І 15 пар волів, 20 пар корів та 200 овець...». 

У цій історії могли б бути всі передумови для трагічного фіналу. Адже герої балансують на межі і поводяться, за спостереженнями художнього керівника театру імені Марії Заньковецької Федора Стригуна, дуже по-українськи – плачуть і жаліють себе замість того, щоб зупинитися й прийняти правильне й очевидне рішення: «Ми любимо свої болячки, любимо страждать, плакать, жаліться. Самі придумуємо собі проблеми, щоб поплакати над ними. От і виходить абсурд. А треба встати й зупинитися. Адже й так зрозуміло, як треба жити! Ні, ми довго поплачемо, постраждаємо, де страждати, може, й не треба. Одарці шкода Олексія, він їй дуже подобається... Але ж Кандзюбина худоба! І вони плачуть. А збоку так смішно. А взяв би Олексій молота, та одігнав усіх...». 

«Сватання на Гончарівці» – класична українська п'єса, яку природно уявляти в класичній постановці – саме таку й запропонували заньківчани. А коли нема модерних експериментів, за лаштунками яких можна заховатися, то дійство й актори на сцені більш беззахисні й відкриті. Заньківчанське «Сватання...», що триває три години, для глядачів проминає швидко. І весело.