Beautiful Карпати

Мандри з елементами матрасу та гірського туризму

Привабливість Карпат не обмежується красою природи, краєвидами, смереками і кількома переляканими ведмедями в ґорґанських хащах. Привабливість Карпат – в різноманітності варіантів проведення дозвілля для людей будь-якого віку, статі і роду занять триста шістдесят п’ять днів на рік.

Якщо ви – завзятий турист, вам подобається з ранку до вечора дертися в гори, пітніти під вагою наплічника, борсатись в багнюці, мерзнути в мокрому спальнику, ночувати в дірявому наметі чи сушити шкарпетки на ватрі – будь-ласка, у вашому розпорядженні гектари лісів, стрімких потоків, кам’яних бескидів і полонин. Якщо ви – матрасник і боїтеся екстриму або якісь інші причини заважають вам ходити в гори – не біда! Вас вивезуть туди на джипі, завезуть у колибу, поселять в пансіонаті і ви зможете гордо фотографуватись на фоні опудал хижих тварин, грати на трембіті і дудлити самогон.

В Карпатах, на відміну від Криму, не буває мертвого сезону. Звісно, в певні місяці потік туристів суттєво коливається, але це не означає, що регіон простоює, як простоює Південне узбережжя дев’ять місяців на рік в очікуванні поціновувачів пляжної культури. Відповідно, ціни на житло та послуги не зростають і не падають вдесятеро, а господарі садиб не ставлять за мету за будь-яку ціну нажитися на туристах, відіграючись таким чином за місяці вимушеного простою.

Влітку в Карпатах спокійно і тихо, багато квітів, ягід, грибів і чистого повітря. Це відпочинок для тих, кому набридло місто, море, галас і натовпи. Саме такого відпочинку хотіли ми, відправляючись у Карпати наприкінці липня.
Ми не складали планів, не мали ані заброньованих готелів, ані нормальної туристської мапи з маршрутами. Намет і спальники брали на всяк випадок, квитки – абстрактно, до Мукачева, з можливістю вийти на будь-якій станції, що сподобається.

«Станцією, що сподобається» виявився Воловець – районний центр Закарпатської області, селище міського типу біля підніжжя полонини Боржава. Воловець є однією з найзручніших точок початку туристського маршруту: зійшовши з поїзда, ви опиняєтесь в буквальному смислі на стежці. Безпосередньо над Воловцем височіє гора Томнатик (1342 м.н.р.м.), з якої власне починається хребет з найвищими вершинами: горою Стій (1677 м.) та Великий верх (1508 м.) відповідно. Великий верх і став нашою метою першого дня.

Підйом виявився не з легких. Заважало пекуче сонце і крутий схил – так звана «сипуха», стежка, встелена дрібним камінням. Ближче до верху почала закінчуватись вода: ми вливали її у себе літрами і вся вона виходила з потом (нікому з нас навіть жодного разу не захотілось у туалет). На щастя, основний набір висоти закінчився, ми опинились на полонині і невдовзі знайшли джерело.

Погожий день на полонині Боржава трапляється не так вже й часто, тому кожну сонячну днину місцеві використовують на повну, з ранку до вечора збираючи чорниці. Чорниці (або афини по-закарпатськи) – популярний місцевий промисел. Тут їх збирають цілими сім'ями впродовж липня і серпня. Вистачає на всіх. Зарості чорниць вкривають суцільним килимом практично усі найголовніші хребти Українських Карпат: Боржаву, Чорногору, Свидовець тощо.

Спокусливі незаймані плантації чорниць уповільнювали наш рух. Ми зупинялись і підгодовувались, наші губи, зуби та язики стали чорно-синього кольору і все це дуже смішно виглядало. Не смішно стало, коли ми збагнули, що не встигаємо піднятись на Великий верх до заходу сонця. Маршрут довелося коригувати. Не дійшовши якийсь кілометр до вершини, ми звернули ліворуч і подалися траверсом у напрямку Подобовця. Місце для намету було обране на сідловині, трохи вище зони лісу. Місце здавалось затишним, захищеним від вітру, ми повечеряли чаєм з печивом та консервами і лягли спати, але вночі напрямок вітру змінився. Вітер став сильний, уривчастий, він налітав на нас шквалами, розхитуючи намет. До того ж, близько був ліс. Дерева голосно шуміли і цілковита тиша щоп'ять хвилин змінювалась какофонією звуків природи. До ранку ми так і не змогли нормально заснути, а на світанку спакували наплічники і перейшли досипати в безвітряне місце.

День другий був днем матрасу. Спустившись у село Пилипець, ми винайняли чудове житло за 50 грн з носа в 10 хвилинах ходу від водоспаду Шипіт (взимку Пилипець – популярний лижний курорт і про подібні ціни можна лише мріяти) і прогулялись радіалкою по околицях. Шипіт – найкрасивіший, на мою думку, карпатський водоспад. Навіть у найспекотніший день тут вогко і прохолодно, вода у водоспаді завжди приблизно однакової температури (що не завадило автору даного нарису на заздрість туристам з фотоапаратами вкотре у ньому скупатися). На галявині понад Шипотом традиційно стоїть декілька наметів (попри таблички з заборонами таборитись). Станом на 24 липня 2009 року прохід на Шипіт коштував 2 гривні.

Наступного дня погода почала псуватись, причому різко. Пішовши вранці, дощ не припинявся цілий день. Простоявши з годину на трасі, ми застопили машину до Міжгір'я, а звідти іншою машиною доїхали практично до самого озера Синевир, уникнувши, таким чином, плати за вхід у НПП Синевир (машини з місцевими номерами на блокпості парку не зупиняють). Житло поблизу озера дороге: номер зі зручностями коштує 200 гривень і так цілий рік. Туристи приїздять здебільшого на вихідні і зупиняються на одну-дві доби. Клімат на Синевирі суворий, це справжні Ґорґани. Тут пізно сходить сніг, а влітку часто ллють дощі. «Нормальна карпатська погода» супроводжувала і нас ті два дні, що ми провели на озері. Дощ припинявся на декілька хвилин і починався знову. З вершини гори Озірна (1496 м.) було добре видно, що в долині здебільшого сонячно і що дощ – це такий місцевий атрибут, до якого, як у Лондоні, усі звикли і не звертають уваги :) З Озірної – крайньої північної точки хребту Кам'янка – відкривається чудовий краєвид на Ґорґани та Сколівські бескиди. Вершина лісиста і оголена лише частково, попід вершиною ростуть цілі галявини лопухів, малини і крупних, соковитих чорниць, які тут чомусь не збирають.

З Синевира поїхали в понеділок вранці. Попутних машин було мало, а, точніше, не було зовсім. Лише близько обіду нам пощастило застопити мікроавтобус до села Синевир, де напрочуд вдало підвернулась маршрутка до славного закарпатського міста Хуст. На цьому гірська частина нашої мандрівки скінчилась. Страшенно розбитою дорогою вздовж річки Теребля (маршрутка їхала так швидко, що нас постійно обганяли діти на велосипедах), ми спустились в долину, дорогою зачаровано спостерігаючи за зеленими водами неймовірно красивого Тереблянського водосховища.

В Хусті довго шукали готель. Взагалі, спершу місто нам не сподобалось (хто б міг подумати, що невдовзі наше враження кардинально зміниться і ми навіть залишимось в ньому на два дні замість запланованого одного). Вразило, що за готель, фасад якого на ремонті (стіни у риштованні, а у вікнах висять дядьки з відрами та фарбою) просять від 200 грн за двомісний номер (!). На мої слова, мовляв, у Києві за такі гроші можна знайти житло значно комфортніше, чомусь образились. Втім, скоро нам щастить і ми знаходимо чудовий готель в самому центрі міста з ціною вдвічі дешевшою (реклами робити не буду; кого цікавлять контакти – пишіть у приват :)).

Хуст – тихе, затишне зелене містечко з цілою мережею охайних кав'ярень та смішними цінами у них. Кожного дня вранці центр міста перетворюється на один суцільний базар, але це жодним чином йому не шкодить – навпаки – додає особливого шарму. Ціни на деякі речі та продукти тут, знову ж таки, просто смішні. Хуст вдало розташований: зовсім поруч Берегово з його термальним басейном і Солотвино з цілющими солоними озерами. В Хусті менший, порівняно з іншими закарпатськими містами, відсоток національних меншин. Вухо частіше ловить більш-менш правильну українську мову, ніж у прикордонних Береґзасі та Слатіні (Берегово та Солотвино відповідно). Єдине по-справжньому негативне враження від міста є водночас і його головною архітектурною пам'яткою. Так званий Хустський замок, що стоїть на горі чи то пак пагорбі над містом, викликає гнітюче враження.

Напевно, таке ставлення до культурної спадщини можна зустріти лише в Україні. Ще п'ять років тому, коли я приїздив сюди востаннє, руїни Хустського замку виглядали значно привабливіше. Тільки у нас можуть за п'ять років так занехаяти купу каміння, що туди страшно буде поткнутися. Залишки замку потопають у непролазних хащах, будяках, кропиві. Крони дерев закрили собою стіни і краєвид довкола – а колись із замкової гори можна було побачити півзакарпаття!

Наступним пунктом мандрівки було Солотвино – такий собі невеличкий шматочок Криму посеред Закарпаття. Купа будинків з написами «здається кімната» на воротях, натовпи людей з парасольками і в купальниках й відповідний асортимент товарів на місцевому ринку. Перше враження, як і у Хусті, було негативне. Забагато галасу, пилюки, машин. Люди бовтаються в солоному озері, наче бегемоти, та й вода у ньому якогось підозрілого жовтуватого кольору :) Лише скупавшись особисто, ми збагнули увесь кайф від процесу перебування у солоній воді. Воді, у якій неможливо потонути! Нам миттю перестало бути жаль 5 гривень, що ми їх заплатили за вхід, і ще стільки ж за душ опісля. Звичайно, можливо це і не дуже вибагливий відпочинок, але раз у житті спробувати варто!

В місто Рахів ми приїхали близько дев'ятої вечора. До цього близько години ми могли бачити у вікно маршрутки річку Тису і Державний кордон, а з іншого боку Тиси – Румунію. На Тисі з обох берегів – нашого і румунського – ловлять рибу. Цікаво, чи здогадуються рибини, що плавають по кордону?

Інфернальний поїзд № 606 сполученням Рахів – Львів відходить з Рахова о пів на першу ночі. Ми мали близько трьох годин, щоб подивитися місто, але Рахів виявився настільки стрьомним і непривітним, що ми скоро відмовились від своєї ідеї. Складається враження, ніби все працездатне населення міста виїхало на заробітки, а залишились пенсіонери, деґраданти і просто моральні виродки, яким не сидиться увечері вдома, ось вони й набухуються до свинячого стану і виходять на вулицю в пошуках пригод.

Вокзалу в Рахові як такого немає. Є перон і страхітливого вигляду будівля з вибитими вікнами обабіч нього. Все, що лишається робити бідолашним туристам, це никатись по кутках і не потрапляти на очі місцевій інтеліґенції. Кафе зачиняються рано, інтернет-клуб, в якому просиділи близько години – трохи пізніше, об 11-ій. Ті півтори години, що лишались до поїзда, ми в буквальному смислі не знали де себе подіти! І це при тому, що Рахів пишається своїм географічним розташуванням – як-не-як, в місті знаходиться Географічний центр Європи. Знали б європейці, в якому місці у них знаходиться центр... :)

Після Рахова був синдром великого інтернаціонального розриву ж..и (скорочено «СВІРЖ») і два дні вимушеної прогулянки Львовом. Але то вже зовсім інша історія.