І сміх, і гріх або Арт-провокація по-львівськи

Спровокувати глядачів на емоції, що загубилися серед сірості осінніх дощів зважилася львівська галерея «Зелена канапа». Під одним дахом експонують свої роботи  нехарактерні для львівського мистецького середовища митці-бунтівники. Свої протести, обурення, іронію і сарказм на теми, які не прийнято обговорювати, а тим паче у жартівливому тоні, висловлюють у різноманітних техніках митці зі Львова та Ужгорода.

– Львів місто мистецьке, і у мистецтві консервативне, – розповідала господиня галереї і куратор експозиції Олеся Домарадзька. – Завдяки цьому консерватизму тут живе чудовий живопис, добре зберігаються мистецькі традиції. Єдиний випадок, коли у митців прокидався бунтарський дух, пов'язаний із спротивом Радянському Союзу. Виставка «Без Образ» об’єднала художників, які бешкетують, не стримуючи емоцій, і  можуть зробити щось провокативне.

Анна Атоян, яка працює у техніці живопису по шовку, зачепила актуальну у передвиборчий час тему репутації у полотні «Декілька сучасних методів збереження обличчя в період відсутності носа». Таким чином авторка намагається розкрутити глядача на діалог про людину, її обличчя істинне і лицемірне. «Свято мертвих» влаштувала Наталя Гайдаш, яка вирішила порівняти поховальний ритуал у Мексиці із нашим. Справа у тому, що гуцули, якщо опиратися на події описані у «Тінях забутих предків», так і мексиканські народи (особливо ті, чиє коріння сягає ще племен Майя) не вважають похорон – сумною подією, відтак відчайдушно веселяться. А відбілені черепи покійних мексиканці зберігають при вході додому. Саме черепи, вітражні, із вогником і легкою усмішкою представила на виставці авторка. Беата Корн у колажі, де у чорних плямах забрудненого моря топляться милі кошенята відомого бренду Hello, Kitty!, у роботі під назвою «Гарячий подих пінгвінів»  висловлює обурення щодо забруднення середовища й екології загалом.   

Сергій Міхновський вдруге показав язика. Його робота «Тату» – колаж із фірмових язиків Rolling Stones. За словами Олесі Домарадзької, у даному випадку цікаві не стільки язики, скільки реакція на них. Свого часу у 1990-х роках Міхновський опублікував  рисунок язика на останній шпальті однієї з провідних газет Львова.  До редакції почали телефонувати люди (було зафіксовано близько двохсот дзвінків) з претензіями, мовляв кому, чому і за що показали язика. Усім здавалося, що язика показали галицькому суспільству…

Керамістка Оля Пильник представила дві роботи на тему «секс і почуття» – диптих «Інь і Янь», де дві пари, чорна і біла, у яких жінка їде верхи на чоловікові і навпаки  та «Автомат компліментів».

Останній зокрема можна було не лише роздивитися, але й помацати. Білий вишуканий чоловічий торс із червоним пісюном. Жінки не відмовляли в задоволенні потягнути за нього. У відповідь чоловіче тіло відповідало голосом дитячої китайської забавки «Я люблю тебя»…

Графічно про плітки розповідав Віктор Мельничук у роботі «Помремо разом»  та Володимир Пінігін, який зачепив тему химерності у фантасмагоричній, у стилі Босха, картині «Terra fantastica. Sabaliana». Петро Сметана зробив колаж «Second fashion світ Олі» про моду і актуальну тенденцію серед молоді вишуковувати найексклюзивніші речі у завалах європейських стоків. Про індивідуальність  живописала Ярина Мовчан у роботі «Голови». Цю ж тему, але з присмаком агресії зачепив і Руслан Тремба, який працює у жанрі пластики в авторські техніці.  Його «Трофей» – це нога «гопника», у спортивних штанах і мешті з гострим носком. Агресії серед гопників і неформалів завжди вистарчало. Адже людей без смаку, проте  переповнених любов’ю до базарів а-ля краківських завжди дратували ті, хто прагнув вирізнитися з маси і блиснути індивідуальністю. «Неформали завжди були культурними людьми і не могли собі дозволити багато чого, хоча може  в душі хтось і хотів рубанути ногу  у такому мешті й отримати такий трофей…» – пояснювала Олеся Домарадзька.