Індійські слони в творчості українських художників

Як би декому з сучасних українських дослідників не хотілося вважати Україну історичною батьківщиною слонів (головна причина – той незаперечний факт, що 20 тисяч років тому тут жили мамонти), усе ж в цих благородних тварин, зокрема в одного з їх видів, є реальна батьківщина, а саме – Індія. Там і в наші дні слони ходять по вулицях, їх використовують в якості транспортного засобу, ніби й не було цілого століття технічного прогресу, а в святкові дні прикрашають стрічками і кольоровим намистом. У древності на білому слоні мав право їздити лише магараджа – правитель. Слон вважався їздовою твариною верховного бога індуїстського пантеону – Індри-Громовержця. Але була іще одна вагома причина, з якої слон вважався священним. Голова цієї тварини увінчує плечі Ганеші – одного з найшанованіших богів Індії, покровителя мудрості, знань і благополуччя. Ганеша – один із богів, культ якого не забувся попри  всі історичні перипетії і потрясіння, через які пройшла індійська культура, і йому все ще складають шану вчені, які хочуть зробити нові відкриття,  студенти, аби вдало скласти іспити та молодята, які прагнуть, щоб їхнє життя було багатим і щасливим. І сьогодні  храми, присвячені слоноголовому Ганеші, все ще діють і мають чимало паломників.

Наприклад, у прибережному місті Мамалапурамі (штат Таміл Наду) до наших днів зберігся один з таких храмів, перлина південноіндійського зодчества. Це невелике місто неподалік від Чиная є однією з візитівок храмової скульптури Індії. Тут знаходиться цілий комплекс храмів, кожний з яких виточений із цільної скелі. Саме тут, у Мамалапурамі, сформувався знаменитий стиль храмової архітектури Таміл Наду, а майстри різьби по каменю й сьогодні передають секрети майстерності своїм наступникам, і рідко який сучасний індуїстський храм обходиться без скульптури з рук мамалапурамських майстрів. 

Тож не дивно, що саме це місто на березі Індійського океану стало місцем проведення Першого міжнародного симпозіуму художників і скульпторів. Крім індійських художників, на нього з’їхалися митці з десяти країн, зокрема з Японії, Швеції, Франції, Ірландії, Росії. І як вже може здогадатися уважний читач – з України. Організатором симпозіуму став індійський художник і галерист  С. Кумар Шанмуда, а мер міста Мамалапурама виступив патроном цього арт-зібрання. Протягом десяти днів митці відтворювали у камені, глині та фарбах своє бачення Індії, і на «екваторі» пленеру відкрилася виставка, на якій кожен із учасників симпозіуму представив одну роботу, зроблену за час пленеру.

Україну в Мамалапурамі репрезентують киянин Володимир Подлевський та Юрій Камишний з Житомира. Обидва художники вже не вперше відвідують Індію не просто в якості туристів, а й для того, щоб розширити свої мистецькі обрії та змалювати красу індійських пейзажів та людей, показати, наскільки ми схожі духовно, хоча й дуже різні в інших аспектах. І Юрій Камишний, і Володимир Подлевський вже мали персональні виставки за мотивами своїх індійських арт-вояжів.
 

Той самий уважний читач може запитати: а до чого тут слони, про яких згадувалося на початку? Так без зображення слона не обходиться жоден індійський храм! Слон і його божественний «аватар» Ганеша – це символи сакрального простору Індії з часів Рами і до сьогодні, і тому саме цей образ обидва українські художники взяли для втілення теми пленеру. До речі, митці розповідають, що про Україну на півдні Індії майже не знають, тож участь наших художників у арт-симпозіумі є ще й культурною акцією, з допомогою якої художники Індії та інших країн зможуть краще пізнати Україну та її мистецтво, яке наразі представлене не лише авангардом і актуальним мистецтвом, як може іноді здатися після відвідин вітчизняних галерей.  До речі, саме картина Юрія Камишного, виконана в реалістичній манері, була визнана членами журі виставки найкращою з представлених на експозиції робіт.

Тож будемо чекати на нову подвійну «пост-індійську» виставку наших художників у Києві, тим часом побажавши їм творчої наснаги, бо симпозіум в Індії триватиме до 24 лютого. Було б цікаво зорганізувати схожі мистецькі симпозіуми і в Україні, щоб митці зі всього світу могли краще пізнати красу і мистецтво нашої землі. І напевно, такі пленери, з невимушеним неформальним спілкуванням і мистецькими перфоменсами дали б для культурного обміну і для розвитку мистецтва не менше, аніж вишукані і пафосні «салони».  Адже в нас є й цікаві заповідні куточки, і прекрасні пейзажі, і люди наші, особливо жінки, як стверджують численні джерела, найкрасивіші в світі. Та й талановитих арт-організаторів не бракує.