Німецько-українські літвечорниці: Андрій Курков у кептарику та німці в ауті

Цікавий захід, організований міжнародним фондом «Відродження» та німецьким культурним центром Ґете-інститутом, починається з безкоштовного входу, безоплатної видачі збірочки авторів, присутніх на вечорі, газети й навушників, а також легенького фуршету. Море студентів, викладачів і людей, зацікавлених німецькою та/або українською літературою. 23-го листопада в «Молодому театрі» вільних місць не лишається, люд сідає на підлогу.

На сцені почергово запалюються зірки. Перша – організатор літвечора Андрій Курков у строкатому кептарику, усміхнений і дуже привітний. Він розмовляє з авторами, почергово запалюючи нові або вже відомі імена для глядачів і слухачів.

Першою зіркою для громадськості стала фрау Юдит Кукарт (Берлін/Цюрих), яка в себе на Батьківщині створює й ставить опери та драми. Вона дуже стримана, серйозна й виразна. Розмова з нею не була довгою. Авторка читала уривок з роману «Марія з автостопом», від якого трохи віяло німецьким прагматизмом.

Наступна зірка – Марсель Байєр (Дрезден). Дуже самобутній автор, який запам’ятався оригінальною метафоричністю у своїх творах. Він не володіє «жодним діалектом, лише літературною німецькою мовою» і коли б «стояв вибір: роман чи поезія, обрав би поезію». Що ж до його творів, то багатьом сучасним читачам таке подобається: «Осо, прийди до мого рота, зроби мені мову, всередині…» або «Я супровід ручного органу, застряг десь у якійсь народній пісні, дихаю дубильною кислотою…». Якщо його в нас надрукують у найближчому майбутньому (а такі обіцянки лунали під час проведення літвечора), він знайде своїх українських читачів – це однозначно.

Наступним спалахує Олександр Ірванець, як завжди емоційний, розкутий і невимушений.
– Я зараз перекладаю польську драматургію. – розповідає він. – Драматургією цікаво займатися, бо вона дає інший погляд на життя, але вона пишеться важче. Можна сказати одним словом: «заважає»…

Німці виглядають збентеженими, але слухають уважно, намагаючись встигнути усе охопити. Глядачі в залі оживають, одразу починають закидати питання Ірванцю, які інколи видають відсутність будь-якого почуття гумору в запитувача: «Невже Ви дійсно вважаєте себе класиком української літератури?», – лунає самовпевнений голос з гальорки. Пан Курков на це реагує влучно: «Це для українського письменника нормально – вважати себе класиком. Півтори тисячі у спілці письменників, ще кілька сотень у різних асоціаціях – і всі вважають себе класиками. У нас просто немає інших письменників». Пан Ірванець цілком підтримує його й на наступний закид з останніх рядів: «А ви не вважаєте, що з них лише двадцять можуть претендувати на таке звання?», відповідає: «Ну пробачте, чоловіче. Інші сімнадцять просто не змогли приїхати». Після цього «класик» Олександр Ірванець знущається над синхронними перекладачами, попередньо попросивши у них вибачення за швидкісне читання, і ставить нові рекорди швидкочитання, представляючи публіці твір «Наш вожатий Фреді Крюгер».

Четвертою зіркою на сцені засвітилася Дженні Ерпенбек (Берлін), яка в себе вдома ставить дуже вдалі оперні постановки. Андрій Курков вів із нею довгий діалог (порівняно з іншими авторами) про західний та східний Берлін, про щастя у самотності.
– Знаєте, – каже пані Ерпенбек, яка довго налаштовувалася на відповіді й часто щось недочувала, – самотність – це щось приємне. Хоча кожен вирішує сам для себе.
Коли її спитали про улюблену вулицю, вона, подумавши, відповіла: «Руленштрассе, її окраїни. Коли я була маленькою, там можна було кататися на роликах». На завершення вона подарувала абсолютно меланхолійне розтягнене в часі й просторі читання «Оповіді про стару дитину».

Після флегматичної фрау Ерпенбек перехід до Ірени Карпи не видавався непередбачуваним. Вона розважає публіку, піарить телевізор Іранця («Ну, я в нього точно влізу») та свою фігуру.
– А через тридцять років, – починає мріяти Курков, – по телебаченню відомій українській письменниці Ірені Карпі президент України вручає Шевченківську премію за дослідження образу української жінки в пострадянській Україні. Хочеш?
«Ні», – усміхнено відповідає авторка. На питання: «Що для тебе є важливим?» вона майже серйозно каже: «Щоби я дуже якісно написала. Важливо створити текст, яким би я залишилася повністю задоволена. Поки що я його не створила». Далі як приклад – читання «недосконалого» уривку з «Добра і зла». Німці уважні й пильні.

Наступним на черзі був Норберт Церінґер (Берлін) із новим романом «Так», де описується історія банкіра, який «займається маленькими грошима». Справляючи враження дуже цікавого й серйозного чоловіка, у розмові відомий автор був трохи скутим та збентеженим. Можливо, причиною тому стала активна Ірена Карпа, можливо – специфічна німецька витримка.

Останньою в німецькому сузір’ї спалахнула Франциска Ґерстенберґ (Ганновер/Берлін). Вона відома як видавець популярного в Німеччині журналу й авторка оповідань.
– Я відчуваю, що оповідання – доволі співзвучна часу форма, – каже фрау Ґерстенберґ у розмові з Андрієм Курковим. – Хто зараз може дозволити собі прочитати книгу на шістсот сторінок?.. Зараз я працюю над романом… Це виклик для мене.
Вона залишається віддана оповіданням і на літвечорі представляє твір «Подарунки», попередньо пояснюючи: «Мене цікавить потойбіччя, все те, що не відразу впадає в очі. Випадіння волосся – метафора. Я хотіла показати молоду жінку, яка втрачає зв'язок зі світом».

На завершення Андрій Курков читає «Памяти русской литературы» й обіцяє проводити такі літвечори частіше. Після чого почалася автограф-сесія. Пан Ірванець утік одразу, Юдит Кукарт також не забарилася. Зате до Ірени Карпи черга вибудувалася на пів сцени.

Захід був проведений на високому рівні, залишилися виключно приємні враження від прилучення до розуміння німецько-українського літпроцесу. Німецькі прагматизм, врівноваженість, чіткість та українські відвертість, гумористичність, бажання показати себе. Подібний синтез дає плідні результати. Тому висновок лише один: такі літвечори дійсно варто проводити частіше.