Перші «Шешори» не в Шешорах

12 – 14 липня поціновувачі української етнічної музики і народних традицій вирушили на Поділля – саме там відбувся 5-й міжнародний фестиваль етнічної музики і лендарту – «Шешори». Ті, хто думав, що «Шешори» не в Шешорах помруть сильно обламалися – фестиваль, трохи змінивши свій колорит і атмосферу, – лишився цілком живим і здоровим, зміцнів, набрався життєвого досвіду і підріс ще на цілий рік. Були звичайно й деякі недоліки та недопрацювання, проте в цілому все вийшло вері гуд.

Зміна дислокації «Шешор»
Цього року фестиваль, як відомо, вперше за історію свого існування, змінив місце проведення – з однойменного села Шешори на Івано-Франківщині він переїхав на береги Південного Бугу, в село Воробіївка Вінницької області. Хоча, за словами організаторів, були й інші «претенденти» – це мальовничі місцини Криму і Харківщини.

Про причини «переїзду» дирекція говорить неохоче.
- Фестиваль з самого початку задумувався як мандруючий. Раніше ми не мали змоги його кудись перенести, тепер така можливість з’явилася і ми нею скористалися. – розповідає Мирослава Ганюшкина, одна з організаторів фестивалю. – Адже наша мета – поширювати, пропагувати українську культуру та традиції, а Україна – це не лише Гуцульщина.

Звісно, організатори хвилювалися з приводу того, як пройде фест на новому місці, але заяви про те, що «Шешори» без Шешор загинуть, сприймати з іронічною посмішкою.

У Шешори, до речі, цього року припхалося близько ста людей, які не знали про перенесення фесту. Ну що сказати – темні люди, без інету, в якому перенесення «Шешор» жваво обговорювалося. Чутки щодо причин переїзду у віртуальному світі ходили різні – хтось казав, що організатори фестивалю посварилися з шешорською владою, через те, що не сплатили борг за електроенергію (справа ніби й до суду дійшла); інші стверджували, що місцева дирекція заборонила проводити такі гучні і масові заходи на території Національного парку, до якого входить село Шешори. Та плітки плітками...

Фестивальні дні
Все свято відбувалося неподалік самої Вороб’ївки, на полі, де місцеві жителі випасають зазвичай корів (вони по всьому полі лишили свої «міни»). Тепер пасовище витоптане і, мабуть, доведеться тимчасово шукати інше. До речі, площа цьогорічної фестивальної території в 28 разів перевищила площу шешорського стадіону, на якому свято відбувалося чотири роки поспіль.

Діяло дві сцени – Велика та Нічна. Концерт починався о сьомій вечора (на минулорічних «Шешорах» – о третій дня), пов’язано то було з меншою, в порівнянні з минулим роком, кількістю гуртів – виступило 16 груп, в тому числі команди з Білорусії, Росії, Польщі, Чехії, Великої Британії.

До вечора люди розважали себе хто як міг – відвідували майстер класи: гончарство, лозоплетіння, вишиванка, автентичний український спів, хасидські наспіви-молитви, народні ірландські та єврейські весільні танці тощо. Можна було піти й у філософську школу й набратися там різних розумних фраз, купити щось на не надто великому і не надто багатому ринку народних виробів, на якому поряд з вишиванками міг лежати і непотріб китайського виробництва.

Багато людей купалося в Південному Бузі – для цього облаштували спеціальний пляж. Проте, не обійшлося без нещасних випадків – вранці другого дня фестивалю втопився молодий чоловік (1978 року народження) з Вінниччини. Минулого року на фесті теж був смертельний випадок – тоді зі скелі впала дівчина з Криму.

- У нас два учасника гурту втопилося. – зле жартує Олег Гнатів. – От купаємося в Бузі, третього чекаємо.

Діяла також виставка лендарту – це картини, скульптури створенні не за допомогою фарб та полотен, а природи і всього, що оточує людину – пісок, гілля дерев, листя, вода, сміття і навіть сонячне проміння. Деякі «шедеври» розміщувалися не у відведеному для того місці, а просто деінде – тож прогулюючись місцевістю можна було випадково натрапити на якусь скульптуру чи картину. Лендартисти приїхали за два тижні до відкриття фестивалю – щоб встигнути створити свої роботи. Серед інших був і відомий польський митець – Ярослав Козяр – автор одного з наймасштабніших у Європі лендарт-проектів. В Вороб’ївці він на пагорбі (при вході на фестивальну територію) виклав величезну жабу з паперу.

Відкривав фестиваль гурт «Тайко Драммерс». Це ще зовсім молодий колектив – заснований лиш рік назад, – який грає на барабанах, наслідуючи гру японських барабанщиків. Власне, слово «тайко» з японської перекладається як «великий пузатий барабан» і означає один із різновидів ударної музики. Учасники гурту – це найкращі учні барабанної студії, яку очолює Костянтин Бушинський (він же лідер гурту).

Вони ж – робили музичний супровід для вогненно-трюкових вистав сімферопольського екстрім-театру «Шам». Актори показували трюки з вогнем, склом, холодною зброєю. «Шам» брав участь у зйомках кліпу Серьогі «Чорний бумер» та «Балаган limited» «Гори гори ясно».

На «Шешорах» відбулася презентація двох нових альбомів: «ЯгУдки» від «ДахиБрахи» та «Говорить Івано-Франківськ» від «Перкалаби». Останні, над диском працювали з травня 2006 по грудень 2007, він мав вийти ще на свят-вечір, проте постійно щось заважало і та справа відкладалася.

- Наш новий диск – це бомба! – говорить продюсер «Перкалаби» Олег Гнатів. – Хоча нам сказали, що це замазуха, оскільки альбом вийшов за декілька днів після того, як в одному журналі Франківськ назвали найзручнішим для проживання містом України.

«Перкалаба» вже вп’яте поспіль стає хед-лайнером «Шешор».
- Цей гурт – це вже як частина фестивалю, наша візитівка. – каже арт-директор «Шешор» Ольга Михайлюк. – Вони наші «олімпійські ведмедики».

«Перкалаба» не поїхала, як більшість гуртів, жити в готель у Немирові (за 15 км. від Вороб’ївки) – розмістилися в наметі, рибалили, готували уху. Виявилося, що новий учасник гурту – завзятий рибалка, він навіть привіз з собою власні вудки.

Щодня після закінчення концерту, а це близько дванадцятої ночі, на театральному майданчику (Нічна сцена) показував свої вистави київський театр сучасного мистецтва «Дах». Музичний супровід до вистав робив, звісно, гурт «ДахаБраха». Потужний вокал учасниць гурту (а це 5 дівчат), використання багатьох музичних інструментів, серед яких такі екзотичні штуки як індійські табла, будійський гонг, гуцульске бухало, глиняні свистульки, окарина і багато іншого, вразили і захопили не лише публіку, а й лідера чеського гурту «Cankisou», Карель Герман.

- Серед українських гуртів мені запам’яталася поки що лише «ДахаБраха». – сказав другого дня фестивалю він.
Гурт «Cankisou» вже виступали на Шешорах 2004 року. Вони творять дуже своєрідну музику, так зване «самоетно» – адже група співає на мові, яку сама вигадала, а говорять цією мовою одноногі люди (на вигадування мови та одноногих людей гурт надихнула стародавняя легенда про таких дивних людей, їх мову називають давньосирійської – першомовою усіх народів). У музиці використовуються мотиви й балканського, й африканського етносу. Але та дика суміш, яка лишася зі сцени: незвична мова, звуки екзотичних інструментів заворожували, рвали публіку.

«Зірками» третього фестивального дня стали не лише хед-лайнери, гурт «Перкалаба», але й російська група «Ва-Та-Га». Їх тричі викликали «на біс». Глибокий, горловий спів, протяжні мелодії, характерні для півночі (гурт – з Карелії), дуже гарні інструментальні обробки.

- Нашою музикою ми хочемо зберегти вже помираючі народні російські традиції. – каже вокаліста гурту Ольга Гайдамак. – Росії це дуже потрібно. Ми включаємо в пісні, які давні мотиви, слова й іноді до нас після концерту підходять люди і питають: «А якою мовою ви співали?» або «А ви мову пісень вигадуєте самі?» – і це жахливо! Росіяни вже не пізнають своєї мови... А взагалі, коли знайомі дізналися, що ми їдемо на «Шешори», то вони нам казали: «Ви що, це ж Західна Україна! Там москалів не люблять! куди ви їдете!». Виявилося, що публіка тут чудова! ніякої неприязні. Знаєте, в нашій пресі ця ворожнеча між Україною і Росією дуже розігрівається, навмисне.

Побутово-організаційна сторона фестивалю
Між Вінницею (від якої було найзручніше добиратися) та Вороб’ївкою обіцяли налагодили регулярне транспортне сполучення. Першого дня воно таким і було – мікроавтобуси ходили кожні 15 хвилин, а от наступного люди вже мали з Вінниці добиратися як хто міг. Погано було з транспортом і в день від’їзду: останній автобус на Вінницю йшов о 20:50, тож люди, які повинні були того дня ввечері від’їжджати, мали два варіанти: або пропустити закриття фестивалю і провтикати на вокзалі години дві-три до потягу або лишитися до кінця, сподіваючись, що щось ходити таки буде.

Буквально за два тижні вздовж поля, на якому проходили гуляння, встановили ліхтарі, збудували альтанки, лавки, Укртелеком поставив три таксофони. Були й туалети – дерев’яні трикутні будки, більшість з яких не зачинялися. Мали б бути ще й біотуалети, але Вінницька державна адміністрація забула їх привезти. Лише у VIP-зоні стояв один для журналістів, організаторів та учасників. А душі – з ходовою водою, можна було обрати – митися у річці чи в душі – вода майже однакова. Окремо стояли сміттєві баки, яких проте не вистачало, для пластику, скла та інших відходів.

Поїсти можна було в генделиках, які нічим не відрізнялися від київських чи ще якихось – майже завжди жахлива якість їжі, багато бухла та жахлива музика – всякі Могилевські та Кіркорови. Не було етнічної кухні – і це велике упущення організаторів.

Більшість людей жили в наметових містечках, які розкинулися по обидва боки річки. Була і VIP-зона – в якій жили організатори та гурти.
- Наш новий учасник гурту – завзятий рибалка! – розказує продюсер гурту «Перкалаба» Олег Гнатів. – Він привіз сюди власні вудки, рибалить. Ми вже другий день уху собі готуємо!

Проживання в наметовому містечку коштувало 10 – 20 грн. (забезпечували дровами, водою, охороняли речі), а впускали туди лише тих, хто зареєструвався – це коштувало ще 50 грн. Усім зареєстрованим видавали глиняні намистини, які й служили перепусткою у табір. Ці ж намистини дарували річну знижку на вхід на концерти українських етно-гуртів. Молодь, яка хотіла зекономити записувалася в волонтери – тоді проживання в таборі було безкоштовним.

У таборі привертали особливу увагу прапори з надписом «Хата Донеччини» (приємно, що і звідти люди їдуть на етнічний фестиваль) та жовтим прапором Life Journal – під ним стояли намети жжистів. Взагалі на «Шешорах» знайомлячись, люди відразу запитували: «Який у тебе нік в ЖЖ?» Коротше ЖЖ завойовує світ, людей, планету, і все інше.

Завіса закривається...
...Виступила «Перкалаба», фестиваль офіційно закрили, народ розлізься хто по наметах, хто пішов на виставу «Даху», а хто вже й взагалі сидів у потязі їдучи, зарядившись енергією і новими враженнями, додому.

«Шешори подільські» попри скептичне до них ставлення багатьох і пророкування невдачі «Шешор» не в «Шешорах» вдалися, на новому місці прижилися, хоча, звісно, не обійшлося і без накладок. Та ідеальним нічого не буває, правда? Де фест буде проводитися наступного року невідомо, можливо в тій же Вороб’ївці – а місцеві жителі зовсім не проти, – можливо десь в іншому місці. Поживемо – побачимо...

Світлини: Аліна Замошнікова