Алла Сєрова: «Подвійне дно» не зовсім детективного чтива

Сучасне «детективне чтиво», модне детективне чтиво виготовляють зазвичай за одним рецептом: кручений-перекручений сюжет, головний герой – дилетант, файно, якщо жінка, ще краще – жінка приваблива, і неодмінно аби був геппі-енд, та не лише детективний, а й любовний. «Подвійне дно» Алли Сєрової можна зручно «вкласти» у ці рамки, та з кількома запереченнями. І заперечення ці дуже сухо висловлені в анонсі – «психологічна кримінальна історія».


Кримінальна історія під грифом «борги минулого». Кримінальна історія з усіма тими обов’язковими елементами сучасного успіху (особливо для тих, хто не є фанатом літератури інтелектуальної), – красивою жінкою, озброєною нищівним гумором, хоробрістю, вмінням знаходити неприємності та ліквідувати їх самотужки, не маючи жодного уявлення про те, як це правильно робиться. Е, ні, даруйте, певне уявлення вона таки має, оскільки надто полюбляє читати детективи, – знову-таки, характерна особливість сучасних молодих міс Марпл.

Однак, напевне, на цьому обов’язкова програма закінчується, й починається «довільна», – як на мене, більш цікава.

Усі плутані-переплутані, мало передбачувані події розгортаються на тлі суворих реалій життя – сучасного життя провінційних міст України, сучасного буття «вовчих дітей» – вихованців дитячих будинків, котрі неочікувано для себе мають розібратися у справах далекого минулого. І головна героїня з домашнім іменем Еліза, і її ліпший друг Рудий, і другорядні персонажі, – усі вони роблять вибір, як жити далі у країні, де вони «закриті, як у підземеллі». Автор проводить нас не лише за динамічними пересуваннями-втечами-пошуками головних героїв, автор дрібними серйозними штрихами малює нам невидиме дно цього вибору.

«Я взагалі не дуже люблю, коли мені потрібно приймати якесь важливе рішення. Я, звичайно, приймаю його, та все одно мене цей процес виводить з рівноваги. Найкраще просто йти вздовж дороги, крізь туман і запах горілого листя», – звучить у внутрішньому монолозі Лізи-Елізи. Вона взагалі багато чого не любить (зокрема зиму та зраду), вона мало чого любить, – хіба шкідливий запах горілого листя, з якого, власне, все й почалося. Але найцікавіше – попри всі деталі суворого українського побуту, попри існування алкоголіків та повій, попри брехню та бруд, зради та недовіри, Лізі завжди щастить, і вона щиро вірить, вона знає це з дитинства: «якщо довго і вперто гнути свою лінію, все вийде». Найпарадоксальніше – в неї таки виходить, але не так, як у героїв американських фільмів, ніби клонованих у масових детективчиках. Точніше, не тільки так...

Роман Сєрової переповнений такими «дрібничками» – листям, зимою, душем, швидкою їжею, мікробами та короткими філософськими питаннями, – звісно, без відповіді. Напевне, тому його буде досить легко читати людям, схильним до розмірковувань, але ворожих до моралізаторства й жорстких рамок «так треба».

У Алли Сєрової немає надмірних контрастів та «подвійної нитки» – хіба що вона допомагає здогадатися, що у кожного з нас є певне «подвійне дно», яке ми не завжди бачимо. До речі, у себе – також. Тому за іронічно-простою мовою можна побачити красиві «ліричні відступи», елегантні штрихи філософських «чому».

Алла Сєрова, як і її героїня (або навпаки) не боїться злочинців та трупів, однак залишає місце для казки. «Ми, нічиї діти, кожний у глибині душі маємо надію, що нас випадково загубили, що нас шукали і знайти не могли – або підмінили, або в нас мати – герцогиня... У кожного своя казка».

Для цієї казки байдуже, що усіх другорядних героїв ми бачимо лише очима Елізи. Цій казці не вадять ані дещо штампована мова всіх героїв-чоловіків (наприклад, чи не кожен характеризує Елізу «небезпечною як тарантул», ніби не знаючи, що павук – не єдиний еталон небезпеки на Землі), ні надмірна кількість дрібниць-збігів-фарту, – через всі ці надмірні збіги ми, до речі, й не віримо у детективи.

Так, ми здебільшого не віримо детективам й сміємося з геппі-ендів. Я також не вірю, але вірю літерам на обкладинці: роман написано на реальних фактах.

Ми здебільшого не любимо бачити дійсність, що нас оточує, оте «чортзна-що» в країні, і тому говоримо про гіпертрофованість, гротеск, депресивність, – про все, що не дозволяє нам взятися до такого «чтива». Однак навіть процитований Закон Мерфі, епіграф до твору, не робить роман аж надто «темним».

Ми не віримо в серйозне у легких жанрах й не звикли шукати динаміки у роздумах над банальним життям маленької самотньої людини. Можливо, ми маємо рацію.

Але потайки часто віримо у казки – життєві, з простими людьми, рівними нам, людьми впевненими, розумними, сильними. У казки без надмірних солодощів та прикрас – скажімо, зі звичним антуражем провінційних пострадянських (і досі) міст. У казки, котрі починаються десь далеко в минулому.

«Стривайте, а як же детектив?» - спитаєте ви. А детектив є на дні цієї казки, а можливо, й навпаки, - це казка на дні детективу. Словом, спробуйте дізнатися самі. Особисту безпеку під час прочитання гарантовано.