Бенефіс конфузу та містечкового гламуру від КМКФ

Плюси та мінуси Київського міжнародного кінофестивалю

Хорошого кіно у Києві останнім часом поменшало. Його у нас стільки ж, як і хорошої музики, тобто майже немає. З екранів кінотеатрів ллються рікою багатомільйонні голлівудські помиї, поодинокі ретроспективи відлякують вартістю квитків, а артхауз-кінотеатри («Кінопанорама») наказують довго жити, тож кіномани в пошуках задоволення своїх естетичних потреб змушені шаритись торентами. На тлі такої ситуації новий кінофестиваль (до того ж, міжнародний!) – новина приємна передусім тим, що дає змогу піти в кіно і переглянути якісний і актуальний сучасний фільм без дебільного попкорнного дубляжу, себто мовою оригіналу. Забігаючи наперед, скажу, що свою просвітницьку місію фестиваль виконав і якщо метою організаторів було саме показати людям кіно, вони з успіхом це зробили. Але, оскільки кінофестиваль – це не тільки кіно, а й фестиваль, без конфузів не обійшлося. 

Київ вже має один визнаний у світі кінофестиваль – «Молодість». Бажаємо ми того чи ні, але будь-який новий подібний захід мимоволі приречений на порівняння. Не дивно, що з самого початку мене цікавило, чим КМКФ відрізняється від «Молодості», до якої в останні роки особисто я маю чимало претензій (слабкі фільми відкриття/закриття, дикунське ставлення до простої публіки тощо).

«Фестиваль «Молодість» – для молодих. А це – фестиваль Зрілість» – запевнив автор ідеї і президент КМКФ Богдан Ступка на вступній прес-конференції. На жаль, дуже скоро стало зрозуміло, що слова метра цього разу розходяться з ділом: в усьому, що стосувалось організації роботи фесту і подачі матеріалу, молоде та «зелене» творіння Ступки відчутно поступалося матьорому дітищу Андрія Халпахчі і компанії.

По-перше, назва. Чому саме так? Навіщо стільки букв, якщо можна просто: «Cannes», «Berlinale», зрештою, «Molodist»... Всі ці «Міжнародний», «Національний» – мертві нещирі слова, від яких відгонить шароварщиною й офіціозом, та аж ніяк не актуальністю. Відому приказку «як назвеш човен, так він і попливе» ще ніхто не відміняв.

По-друге, місце проведення. Будинок кіно і кінотеатр «Жовтень» – тут все прекрасно. Місця перевірені часом і публікою. Але чому театр Франка? Навіщо усі ці задушливі маленькі кімнатки для прес-конференцій, колоритні, але абсолютно не кіношні театральні бабусі, що запитують у Пітера Ґрінуея квиток, і зала, в якій зручно переглядати виставу, але аж ніяк не кіно? Невже у пана Черновецького – одного з головних спонсорів дійства – не знайшлося іншого приміщення (можна, втім, припустити, що, окрім пафосної «України», зали для заходу такого рівня в Києві просто нема) чи це – ініціатива Ступки, «дань вотчінє», так би мовити?

По-третє, журі й гості. Тут теж є питання. Перше – всюдисущий, хоч й інтелектуальний дядько Кшиштоф Зануссі. Здається, без нього в Україні не минає жоден кінофестиваль. «За компанію» можна було б запросити ще й Єжи Гофмана з Жераром Депардьє. Також не все зрозуміло з запрошенням Пітера Ґрінуея, який, взагалі-то, відверто зізнається, що вважає кінофестивалі породженням тоталітарних режимів (на лекції в Києві гуру концептуального кіно навіть ужив слово «фашизм»). Так само Пітер не зрозумів, чому саме цей його фільм (документальний, а не ігровий!) «Рембрандт: я звинувачую!» вибрали для відкриття КМКФ. Окрема тема – актори Івар Калниньш і... Руслана Писанка. Остання – справжній монстр інтелектуального кіно (і прогнозу погоди). Її присутність в журі кінофестивалю рівня, на який він намагається претендувати, лишилась для мене загадкою.

По-четверте, програма. Порадувало чимало хороших фільмів, серед яких навіть затесалося два українських (так, в Україні, як це не парадоксально, продовжують знімати кіно!). Зрештою, найкращим фільмом – доволі прогнозовано – було обрано сербську стрічку «Турне» режисера Горана Марковича; класний, хоч і доволі вторинний на фоні класичних полотен Кустуріци, фільм про Боснійську війну і трупу акторів, якій доводиться, в буквальному смислі, проїхати через неї автобусом (дехто зараховує цей фільм до артхаузної традиції, з чим я, однак, категорично не згоден). Але поряд з такими – першокласними за великим рахунком – стрічками я з подивом надибав чергове творіння російської мілітаристської пропаганди від кодовою назвою «Юнкєра» (в думках миттю спливає Газманов, його «афіцери», фільм «Сибірський цирульник» і романс «как атвратітєльно в Расіі паутрам»). Яким чином це, з дозволу сказати, кіно потрапило на фестиваль, я можу лише здогадуватись.

Нарешті, по-п’яте, організація. Навіть маючи на руках прес-пакет і регулярно користуючись інтернет-сайтом фестивалю, я до останнього дня не міг второпати, які фільми де показують, пускають туди пресу чи потрібно купувати квиток і таке інше. Крім того, ніде не було чітко написано, які саме фільми борються за перемогу, а які – позаконкурсні і просто «йдуть». Прикро, до речі, що більшість стрічок-номінантів конкурсної програми були показані для закритої VIP аудиторії (читай, мажорів), а не широкого загалу, для якого, власне, такі фестивалі й проводяться.

Як і годиться, закінчувався КМКФ церемонією закриття. Кіно більше не показували, зате багато танцювали, співали вищезгаданих романсів і хвалили один одного і самих себе. Звьозди і наближені до них отримали ще одну можливість продефілювати перед об’єктивами камер. На сцені побувала Лариса Ступка, доповнивши Остапа, що вів церемонію відкриття і Богдана – президента (таким чином, протягом фестивалю я побачив усіх трьох Ступок по черзі). Було багато понтів, фальшивих посмішок, модельних зачісок і дорогих сяючих суконь. Повсюди майоріли строкаті кольори і пластикові недалекі обличчя. Вражала кількість народу, який дефілював по червоній доріжці, не маючи абсолютно ніякого стосунку до кіно. Кіно ж цього вечора лишилось за кадром.

Переможці конкурсної програми Київського Міжнародного Кінофестивалю:

Кращий художній фільм – «Турне», режисер Горан Марковіч (Сербія);

Краща режисерська робота – Паула Хернандес, «Злива» (Аргентина);

Краща операторська робота – Лол Кролі, «Кращі речі» (Велика Британія);

Кращий сценарій до фільму – «Турне», режисер Горан Марковіч (Сербія);

Краща музика до фільму – Кристоф Блейзер, Штефен Калес, «Фінське танго» (Німеччина);

Краща чоловіча роль – Антоніо Бірабент, «Три бажання» (Аргентина);

Краща жіноча роль – Світлана Крючкова, Світлана Свирко, «Місяць у зениті» (Росія);

Краща чоловіча роль другого плану – Любомирас Лаусіавічус, «Вогельфрай» (Латвія);

Краща жіноча роль другого плану – Данута Стенка, «Ще раз» (Польща).

Дипломами нагороджуються:

«За гарний акторський ансамбль», «Фінське танго» (Німеччина)

«За гарний акторський ансамбль», «Кадет» (Білорусь)

«За гарний акторський ансамбль», «Контракт» (Україна)

Склад журі КМКФ:

Кшиштоф Зануссі, голова журі, кінорежисер, Польща,

Олександр Прошкін, кінорежисер, Росія

Леван Учанейшвілі, актор, сценарист, режисер, Грузія

Івар Калниньш, актор, Латвія

Руслана Писанка, акторка, телеведуча, Україна

Іван Форгач, кінокритик, історик кіно, Угорщина

Тетяна Бовкалова, акторка, Білорусь

Київський Міжнародний Кінофестиваль уперше проходив у столиці України з 29 травня по 3 червня 2009 року. У конкурсній та позаконкурсних програмах Фестивалю взяли участь 37 фільмів з понад 25 країн.  Серед гостей – кінематографісти з України, Росії, Білорусі, Сербії, Польщі, Латвії, Німеччини, Австрії а також Грузії, Угорщини, Великої Британії, Аргентини.