Борис Гуменюк. «Острів»: Вербальний життєтекст естета-острів’янина

Чомусь страшенно прикро, що книжка, де жили і янголи, і демони, й острови, й люди, і самотність, і час (щиро кажучи, після прочитання здається, що всі ці слова варто писати з великої літери), тобто мислеформи та протистояння мислеформ закінчились.

Її – книжку-пошук, книжку-сьогодення, книжку-екзистецію, книжку-метафору – дуже важко було залишити, бо ти одразу губився, чи пак перебував у якомусь іншому світі бодай з однієї причини: твій світ не є текстом, на відміну від світу Бориса Гуменюка, який, пишучи, вийшов за рамки і змісту, й сюжету, і тропів, він ніби перейшов із автора у спостерігача, надавши своєму романові-притчі такої потужної дидактичної, полемічної та естетичної інерції, що, по суті, художня реальність почала зароджуватися «сама в собі» (вже це зводить автора в ранг деміурга).

Спершу – невідомо як – з’являєшся ти, але хто такий «ти»? По-перше, безпосередньо чоловік, чи то пак – Чоловік, який живе на острові (Острові); по-друге, творіння, бо хтось тебе створив (можливо, Автор); по-третє, творець, адже острів'янин теж живе на своєму (твоєму?) острові, який, у свою чергу, створює ще одного Чоловіка, твого Автора (Бога? Диявола?); по-четверте, ти – читач, котрому ой як подобається бавитись у деміурга. З якогось часу твоє творіння починає жити, тобто Автор абстрагується від оповіді, стає спостерігачем. Тебе вже нема. Той, про кого ти пишеш, – живе. Створені герої не дають тобі спокою. Герой самостійний, а ти, Автор, зайвий. Тобі пропонують самоліквідуватися, перейти з тексту в контекст, здійснити літературне самогубство на його, героя, користь, стати заручником реальності. І ти це робиш, але не самоусуваючись, а стаючи втіленням свого героя, його єством, його синкретичним уособленням, його вигадкою. Зрештою, «ким є герой, коли ми не знаємо, ким є ти»? Твій герой – лише твоя мислеформа, а ти – мислеформа свого Автора, а той у свою чергу… і так далі. Тобто герой – тінь тіні, яка зникає в тіні. Автор ставить цікаве питання: «Якщо ти живеш у власній думці, то наскільки вірно те, що ти живеш?» Відповіді на це питання нема, принаймні тому, що герої Бориса Гуменюка вміють думати, чи то пак, мислити.

Автор книжки є настільки зануреним у художню реальність і водночас від неї віддаленим, є настільки Автором і Спостерігачем, настільки Островом, Дияволом, Богом і Людиною, що ти сам виникаєш усюди, де є вільне місце, бачиш у дзеркалі тексту своє відображення. Безлюдний острів – це людина, хоча завжди легше замість «я» казати «острів», «не я», «він»… Зрештою, подібний острів виникає тільки тому, що десь з’являєшся ти, ти є деміургом мимоволі. Острів («Острів») дає тобі відчути себе Автором.

У книжці Борис Гуменюк дуже смачно грається сюжетом, роблячи його уособленням совісті, що на певний час прокинулась і створює нам героя Олеся, котрий і має стати носієм сюжету.

Ось нарешті ми згадали сакральне слово «час», слово, яке є магістральним, на яке, мов на шампур, настромлені сміливі дослідження життя і янголів, і демонів, і людей. Виникає питання, хто справжній автор цієї оповіді. Таке собі коло взаємного придумування, де «кожен створює свій світ, а в тому світі безліч «я», котрі будуть намагатися створити, щойно з’являться, мільярди своїх світів».

Острів – людина. Створивши острів, кожен мимоволі створив не тільки цілий світ, але й нас, своїх потенційних читачів. Острів – цілий світ: «якщо тобі ні з ким поговорити – ти вже острів’янин»; людина – смертельно самотня істота: «все виникає з самотності», «сум – найбільша людська втіха і надбання».

Борис Гуменюк якщо й не створює власної концепції екзистенційного розуміння світу, людини, цінностей, то принаймні досліджує кимось створену, вказуючи на досконалість чи абсурдність, будуючи при цьому своєрідні логічно-метафоричні малюнки. Скажімо, людину він бачить наполовину островом, наполовину морем, водою. Така собі єдність. Причому острів – це тіло людини, її прихисток, а Рів (обмежувальна лінія на острові) – душа, комплекси, страхи. На цьому, чи то пак, у цьому острові живе чоловік (Чоловік) Олесь, навіть не чоловік, а хлопчик, такий собі Володар Рядків, «певна річ, божевільний».

Вивівши мислеформи, Борис Гуменюк, чи то пак, Автор, чи то пак, Острів, чи то пак, Людина, починає їм протистояти. Перша частина книжки – «Мислеформи», де автор подає, так би мовити, теоретичні знання про світ, формально виражений тут (Тут), а друга – «Протистояння мислеформ», де будується розмова про протистояння теоретиці й формальне знищення та тлумачення таких собі норм, чи, якщо хочете, сталих, поданих у першій частині книжки. Протистояння починається розповіддю про час (Час) і про Диявола (диявола). Спочатку про час думав Олесь, точніше, він думав, що думав про час. Відтак про час думає диявол (чи, може, все-таки людина, бо «людина це диявол»). Ставиться питання: «Людина – це коли диявол є чи коли його немає?» Про Бога наразі не йдеться, бо «що може бути буденніше від Бога?» Диявол підкреслює двозначність Божого вчення: праведники не потребують Спасителя – тільки грішники. Виходячи з цього, створюється, по суті, ціла проповідь – заклик грішити тим, хто прагне приходу Господа.

Автор ділиться досить цікавими думками про людину. Скажімо, «людина – це Бог, тварина плюс страх» чи «людина тоді найбільше людина, коли найменше схожа на інших людей». Саме цю ідею втілює Олесь, такий собі екзистенційний присмак гонитви за ілюзією втечі від себе та псевдоспасінням.

Заслугою автора є ще й те, що він зміг доречно ввести ілюстрації-притчі, які виконують свою функцію, несучи не тільки відомий дидактизм, а й стьоб із певних стереотипів, і при цьому мовлять про страшну картину реальності сьогодення, що стосується кожного: «Ной запитав: «Де ти взяв цю балку? Невже на могилі рідної матері?» – «Як мають інші – то і я най маю» – «А ти, бачу, справді вартий спасіння». Або ось так: «Ану, синку, скажи, хто твій улюблений герой?» Три варіанти відповіді на «б»: Буратіно, Баба Яга, Брежнєв.

Я б собі не пробачив, якби ні слова не сказав про тропи цієї істинно дидактичної безформатної оповіді з повчанням та стьобом під назвою «Острів». Не можна сказати, що роман надто багатий на різноманітні художні засоби, автор начебто переступив їх, але ті, що є, сяють стокольорово. До прикладу: «безрукий день», чи «безсонна ніч солодка, як отрута», чи «лиш чутно в лісі, як ростуть гриби», чи «буйна зелень пнеться вгору в місцях, прим’ятих у формі п’яних тіл сполоханих коханців» і ще досить багацько таких смачних «чи».

Уже підходячи до кінця, автор обережно починає підводити риску під написаним, він роздумує про свій твір (Твір), вводячи й водячи своєрідну делікатну гру з читачем, залучає до розваги розгортати сюжет, мислеформи, логіку, реальність, Олеся, а головне – себе всередині. І що найдивніше, в нього це виходить, виходить із такою легкістю, нерозривністю, що радієш, як мала дитина, знайшовши себе чи автора (зрештою, яка різниця) всередині твору, в життєтексті. Ця книга справді свій світ чи принаймні вміє в цьому переконати (зрештою, світ постав словом).

Отже, що ж таке острів («Острів»)? Це екзистенційне відображення внутрішнього світу людини, чи то пак, Людини, яка є сама в собі, якої ніхто не чує, хоча й бачить), коханки чи коханці якої лише сум, самотність, страх та, звісно, мислеформи, які врешті обростуть плоттю і вийдуть із-під будь-чиєї влади. Питання тільки – добре це чи зле?..

І яка вже мова про пошуки змісту й фабули, коли ти сам на сам із текстом, коли «складні потойбічні тексти» та «вербальні вправи естета-острів'янина» стають неймовірно близькі, коли ти переймаєшся тим, аби нічого не сталося з героєм, бо він уб’є нас разом із собою, своїх читачів-творців чи творців-читачів, коли ти розумієш, що ти початок і кінець, коли здається, що ти живеш уже колись прожитим життям…

І коли ти вже губишся у своїх-чужих, створених-зруйнованих мислеформах, автор показує тобі, що є Бог, що є час (Час!) і легенько підштовхує до реальності, залишаючи за собою напівміфічне, напівмістичне життя на острові.