«Божиста лівиця»: політика і суспільство у світі симуляції

Філософи рідко здобуваються на якусь примітну популярність за життя. Як правило, вони не здобуваються на неї і після смерті. Та все ж трапляються винятки. Таким винятком, останні років двадцять, був Жан Бодріяр – «постмодерний гуру», творець концепції симулякра і теоретик «світу після оргії». 6 березня цього року в Парижі на 77 році життя він помер. А щойно зараз «Кальварія» видала вже третій український переклад Бодріяра. Ним стала книжка 84-го року «Божиста лівиця».

Книжку становлять 8 порівняно невеликих текстів, написаних у 77-84 рр. і присвячених політиці та виборам. Власне, саме до різноманітних виборів вони й були приурочені в своїй «злободенній» складовій. Про це можна хіба здогадатися з тексту – бодай найменшим історичним коментарем переклад не оснащено. Але все одно вибори – тільки привід і поштовх потузі Бодріярової думки, яка рухається навколо питання про ліві партії й політичну боротьбу в сучасному світі, а кінець кінцем – про наш світ узагалі.

Бодріяр не вірить у реальність, виправданість, вартість політичних баталій. Це – лише спектакль, красиве видовище для розважання й відволікання народу. Політична боротьба, політична влада зникли, розчинилися в соціальному; відтепер існує тільки симуляція, покликана приховати відсутність справжньої мети політики: «Політичний клас потенційно більше не має специфіки. Його стихія вже не рішення і дія, а відеогра. Головне тепер не в тому, щоб бути репрезентативним, а в тому, щоб бути долученим. «Політичні діячі» відчайдушно працюють в цьому напрямку: їхні дії дедалі більше зводяться до розрахованих спецефектів, спектаклю та інсценізації. Їхня ідеологія не вимагає від нас глибоких переконань: вона долучає нас або ж не долучає».

Одна з головних характеристик сучасного суспільства – відсутність таємниці: «Усім, хто хоче порятувати суспільство за допомогою інформації, потрібно сказати, що ця культура інформації й комунікації є порнографічною культурою. Себто культурою, в якій немає таємниці… Те саме можна сказати і про нашу політичну культуру: позасценічність характеризує всі речі, котрі переходять зі стану таємної циркуляції у відкриту циркуляцію. А щоб бути публічним, треба бути таємним.»

Лівиця, себто комуністи і соціалісти, на переконання Бодріяра, не хочуть влади і бояться її попри всі запевнення в протилежному. Їхні ідеї відсталі, вони не люблять знаків і симуляції, а намагаються бути моральними, тому симулякри для них можуть існувати лише в минулому. Однак симулякри – це теперішнє; соціалізм сам є частиною цієї симуляції «боротьби» між «правими» і «лівими» за «владу», не розуміючи цього.

Бодріярів стиль характерний тим, що в ньому тяжко віднайти системність викладу чи виокремити головні й другорядні думки. Цей розсип перлів нелегко складається докупи. Це робить неможливим подати задовільний огляд філософської серцевини «Божистої лівиці»: він неминуче страждатиме на неповноту, часткову некоректність, надмірне цитування – як ось цей поданий мною огляд.

Але все одно це не так і багато важить. Читаючи Бодріяра, слід ніколи не забувати про деякі особливості постмодерну і його текстів. Ці тексти – грайливі, парадоксальні, іронічні, вони розраховані на звільнену від упереджень свідомість, яка не сприймає нічого – а надто сучасну філософію – серйозно і дослівно. Можемо слідом за нашим героєм оголосити, що все є симуляція, і Бодріяр сам став її частиною. Це не означає марності, непотрібності викладених у книжці думок. Вони цікаві, вони містять безліч вдалих спостережень і аналогій, вони здатні розхолодити занапащену політичними перипетіями українську голову. Красива публіцистика, зодягнена у філософське вбрання, або ж навпаки. В кожному разі щось дуже сучасне і – передусім – цікаве.

Напрошується банальна заключна фраза: «цю книжку неодмінно варто прочитати, адже Бодріяр не може зрадити сподівання спраглих до нового інтелектуалів» – чи щось подібне. Але ловлю себе на думці, що так я тільки продовжу традицію культивування образу Бодріяра як бренду, традицію, яка давно триває у Європі та СНД. Рішучий, безпардонний, шалено розумний, по-сучасному пофігістичний, та ще й антиамериканіст – він давно перетворився в культурного героя і зразок для наслідування. Тому я просто обережно пораджу почитати непоганий і невеликий текст «Божиста лівиця» у перекладі Леоніда Кононовича – всім, кого цікавить сучасна філософія і політологія, всім, хто сприйматиме цей текст критично, але ні в якому разі не надто серйозно. Адже тільки одна річ менш серйозна за сучасну філософію – це сучасна політика. Ліпше читати про неї, ніж туди лізти.