Дещо про джинси, комп’ютери та закарпатську літературу

Умовність всякої класифікації колись геніально проілюстрував Боргес в одному із своїх оповідань – птахи там поділялися на червоних, дзьобатих, і тих, що належать імператору. Я завжди згадую цю притчу, щойно мова заходить про літературне покоління. Чи можна класифікувати письменників за ознакою належності до покоління, тобто до певного часового проміжку?

Василь Махно, перекладач поезій американської поетки ірландського походження Джин Валентайн, справедливо зазначив, що, хоча писала Джин в один час із бітниками і поетами Нью-Йоркської школи, жодних впливів чи спільних моментів творчості тут годі шукати – просто в одному часі, в одному місті існували собі поети, і життя і вірші їхні текли абсолютно паралельними шляхами. Певно, і в нашій літературі таких випадків не бракує, а «вісімдесятники», «девяностники» чи «двотисячники» (досить неоковирні неологізми, якщо добре подумати) - це часто лише назви «тусовок», за межами яких є і були поети, котрі творять поза усталеною у цих «поколіннях» естетикою.

То ж чи мав рацію Михайло Рошко, укладач антології «Джинсове покоління», під обкладинкою якої зібрано твори «джинсових» (сорока- і тридцятилітніх) і «комп’ютерних» (двадцятилітніх) поетів і прозаїків Закарпаття? Проект антології, без перебільшення, унікальний - досі у нашому краї за таке не брався ніхто. «Джинсове покоління» - це ті, хто, на думку укладача, «перші в підлітковому віці одягли джинси», а «комп’ютерне», відповідно – ті, хто зростав уже у часи високих технологій. Але варто погортати антологію, і одразу стає видно, що все не так просто, і справа не лише в тому, що принципи антологічності таки порушено (і поезія, і проза представлені в одному томику, не витримано єдиного формату письменницьких біографій, не кажучи вже про бібліографічні дані, яких бракує, тощо), а вибір творів де-не-де дивує – рівень декого з авторів відверто низький, в той час як такі відомі автори як Василь Горват і Маряна Бонь не були запрошені до участі. А їхні поезії стали би, без перебільшення, окрасою книги… Проте хочеться поміркувати перш за все над питанням «покоління» і його значенням для закарпатського письменства. Досі Закарпаття було представлено на українській літературній мапі мінімально, а це - перша за пострадянський час закарпатська антологія, і одразу ж зрежисована за «поколіннєвим» принципом.

Як «джинсові» представлені Мирослав Дочинець, Сергій Федака, Михайло Рошко, Олександр Гаврош, Павло Чучка, Петро Мідянка, Анастасія Вегеш, Лідія Повх, Олександр Рішко, Василь Кузан, Маряна Нейметі, Тетяна Ліхтей і Оксана Луцишина, а як «комп’ютерні» - Тарас Ващук, Ірина Ликович, Валентин Кузан, Андрій Густі, Михайло Фединишинець, Маряна Вайдич, Маріанна Шутко, Віктор Коврей, Андрій Любка та Інна Мочарник. І отут якраз починається плутанина – рік народження, наприклад, Михайла Фединишинця – аж ніяк не «комп’ютерний», але упорядник включив його саме до «комп’ютерного» покоління. Я зовсім не беру на себе сміливості стверджувати, що пан Михайло не знає комп’ютерної грамоти, навпаки – я переконана, він володіє нею так само стерпно, як і всі інші, кому за родом занять доводиться чимало писати. Але цей класифікаційний хід цілком у стилі «червоних, дзьобатих і належних імператору» надихнув мене на роздуми: зрозуміло, що упорядник тут керувався не так часовими вимірами і тим же роком народження, як міркуваннями літературного «стажу». Та стривайте! Отже, справа не в роках, а у тому, скільки із них ти витратив на творчу роботу? Отже, декому з підлітків ближче до «метрів», ніж початківцям середніх літ – а останніх, до речі, в антології не бракує? А як же тоді бути із «поколінням»?

У радянські часи все було дещо простіше – маститі «класики» передавали естафету «талановитій молоді», чиї вірші чи прозу схвалили на засідання Спілки і тим «дали добро», - а всі інші, маргінали, оригінали і неформали, опинялися у ситуації замовчування, і ні на яке визнання не могли претендувати – і це ще в тому разі, якщо їм щастило не потрапити до в’язниці. Поняття покоління було, як треба розуміти, одним із засадничих у структурі тоталітарного суспільства: адже «покоління» - це завжди «група», на противазі «одиниці», чий голос, з легкої руки Маяковського, був проголошений «тоншим за писк». Ієрархічна переємність («згори вниз») набувала ознак культу, міфологізовувалася – згадаймо хоча би гігантські полотна із головами Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна, термінологію «марксизму-ленінізму», всю цю піраміду, на вершині якої височів Найстарший Брат, а за ним на схилах розташовувалися брати середульші і молодші – те, що, продовжуючи фольклорну традицію анекдотів, Павло Чучка містко висловив у своєму пародійному вірші про Леніна: «Ленін - Карла Маркса син». Все правильно - декабристи розбудили Герцена, Духнович – русинів, Маркс - Леніна, а старші письменники – молодших. Але чи так уже відповідає цей принцип сучасним реаліям і можливостям?

У певному сенсі, «поділ на декади» («покоління»), мабуть, можна зрозуміти як намагання «порвати» із минулим, хоча в цьому якраз і таїться велика небезпека – на думку Оксани Забужко, це погано позначається на тяглості культурної традиції. Зрештою, закарпатська література, тим паче закарпатське літературознавство, такого розриву і не уникли, і ілюстрацій тут можна навести масу – як дотичних до проблеми поколінь, цієї «вертикалі», на яку ми чомусь і досі вперто нанизуємо літературу, так і до інших речей, більш «горизонтальних», таких, що співіснують у часі, але не у (інформаційному) просторі. Наприклад, в антологіях малої прози і поезії друкують виключно членів Спілки, роблячи вигляд, наче такі талановиті митці, як-от Юрій Чорі, не присутні в літературному процесі; «класики» часто автоматично вважаються нецікавими, і не один «джинсовий», не кажучи вже про «комп’ютерних» авторів, займається тим, що винаходить велосипед: «містичні» оповідання Михайла Рошка були свого часу охарактеризовані як цілковито безпрецедентні, хоча існує цикл творів на схожу тематику у Федора Потушняка; Валентина Шелест-Петровцій писала «жіночу» прозу чи не найпершою, але про неї згадують недостатньо, маргіналізувавши цю авторку. Існує чималий розрив і між авторами, що пишуть по-українськи і по-російськи, та угорськомовними – я із захопленням свого часу читала анотацію до експериментального, по-європейськи сміливого роману Кароя Балли, письменника, відзначеного не однією літературною премією сусідньої Угорщини, - роману, на жаль, недоступного ні мені, ні багатьом іншим читачам області. Це вже ціла культурна драма - у час, коли видати книжку, тим більше перекладну (це ж треба ще знайти доброго перекладача! оплатити його працю!) – непідйомна підвода, такі проекти відкладаються «на потім», яке хтозна коли настане, а в результаті ми залишаємося без доступу до надзвичайно якісної літератури. От і виходить світ уломної, подрібненої, несвідомої себе культури, чий простір – нецілісний.

То, може, якраз прагнучи такої цілісності, і взявся Михайло Рошко за свій проект? Очевидно. Зібрати під однією обкладинкою якомога більше письменників «новітнього» часу, аби вони не «розгубилися», а заявили про себе цілком у стилі українського літ процесу – «тусовкою»? Ну що ж, напевно, гуртом і батька легше бити, а тим більше – входити у літературу. Применшувати значення цієї антології, попри деякі її недоліки, аж ніяк не слід – адже це є той здоровий початок повноцінного процесу, «перша ластівка», - даруйте за чергову «пташину», хоча цього разу і не «імператорську», метафору, - на яку ми вже довгенько чекали. «Джинсове покоління» - сказано влучно. Це запам’ятовується. От тільки, мабуть, ненадовго, як то завжди і буває, - на той короткий проміжок часу, потрібний, аби «покоління», штучно витворена «вертикаль», виконало свою місію. Хочеться вірити, що інструменти настроєно, і скоро почнеться справжня музика.

- «Джинсове покоління: пострадянська література Закарпаття». Укладач М. Рошко. Мукачево: Карпатська вежа, 2007.