«Еґоїст» Марини Гримич: роман читабельний і рентабельний
Кілька років тому я зачитувався її романом «Ти чуєш, Марго?» і її монографією про майнове звичаєве право українців. Із цікавістю прочитав «Варфоломіїву ніч». У неї легке письмо, динамічна фраза та інтрига у сюжетах. Вона чудово знає літературну мову і свідомо перчить її, як правило – вдало, ароматними галицькими слівцями, вміло проектує сюжет і вибудовує систему образів.Вона, безперечно, дуже вправний, майстерний письменник. ЇЇ імені – МАРИНА ГРИМИЧ – непристойно не знати тому, хто хай трішечки цікавиться сучасною українською літературою.
Роман Марини Гримич «Еґоїст», про який піде мова, відіграв неабияку роль у творчій долі авторки: з ним вона перемогла на «Коронації слова – 2002» і остаточно закріпилася у вищому літературному дивізіоні.
Виданий у львівській «Кальварії», «Егоїст», звісно , мав свого читача; відомо ж бо: на книжки «про ментів», «про бандитів» і «про депутатів» попит завжди є.
І от тепер – нове видання, у рідних пані Марині «Дулібах». На обкладинці – молодик із сигарою у витонченому одязі на фоні нічного міста. Не втримався – купив, хоча ціна у 24 гривні за книжку у м’якій обкладинці не видалася мені аж такою малою. Хоча маю й ту книжку, ще «кальварійську».
Перечитав. Про депутатів. Деякі персонажі названі прямо – іменами своїх прототипів, деякі прототипи – легко прочитуються у чітко виписаних персонажах. У закулісні ігри у Верховній Раді, описані М.Гримич, віриться одразу, як колись вірилося у роботу, інтриги і побут етнографів з незабутнього «Ти чуєш, Марго?»
Менше віриться у юридичну фірму з чистими руками, що належить головному героєві – Георгію Липинському. Яка не береться за сумнівні справи. На яку, попри те, що вона – «депутатська», наїжджають хабарники-податківці, і їй, бідненькій, доводиться відкупатись. Мені чомусь здається, що «білим налом» не відкупитись, а в того, хто має справу із «чорним», руки не зовсім чисті, навіть якщо його до цього змушено…
Видаються цікавими і досі актуальним відступи, набрані у тексті курсивом. Про український народ, про його ментальність, його сусідів, про політичний устрій держави і руїну, яка у ній триватиме до приходу справжнього лідера.
Але як зовсім неймовірне сприймається образ народного депутата, не останнього у парламенті аж настільки, що змагається за парламентський комітет, який поєднує активну політичну діяльність із масштабною бізнесовою, слідкує за собою, грає у теніс, і при тому сам собі прасує шкарпетки.
А вже Єва повстає повною вигадкою, таким портретом абсолютного ідеалу, нереального і неможливого.
Судіть самі: депутат Липинський на прилавку хлібного кіоску забуває гаманця, якого йому повертає незнайомий хлопчик, син його майбутньої коханої: «Георгій роздивився хлопчика уважніше. Він побачив, що вовняна кофтина була акуратно зацерована на ліктях і оверлочена на прорізах для ґудзиків. Комірець сорочки був явно вручну перелицьований.» Незабаром він знайомиться і з матір’ю. Телефон у нових знайомих депутата відключений за несплату. А сама Єва, Євдокія – колишній вчитель математики, яка давно не працює. Чоловіка не має, отже, самотужки важко бореться за існування і коштів практично не має. Ну і що тут дивного? Нічого, бо дива починаються трохи пізніше.
Запрошена Георгієм до ресторану, Єва прямує … до дорогого магазину взуття . Не просто дорогого – елітного. Не на Петрівку, не на Троєщину – до найдорожчого магазину, де купують взуття бізнесмени і депутати. А ще в неї вже є фірмова маленька чорна сукня. Виходить, грошенята завелися? А дитина ходить у сорочці з перелицьованим коміром, явно не переїдає, ще й телефон у квартирі відключено! Піде нормальна жінка по бутіках у такому випадку?
Далі - більше! Єва, виявляється, знавець вин, етикету і англійської мови. Вона – інтелектуал і не втратила жодної з цих чеснот у боротьбі за виживання. Повірте, я знаю, про що кажу: ця боротьба виснажує не тільки тіло, вона забирає усі сили, не залишаючи снаги не тренування мозку, а інтелектуальний голод у цьому випадку тамується хіба що кросвордами.
Образ цей нагадує мені чомусь уявлення письменників ХVIII століття про пастухів і пастушок…
Ну, добре – добре, Євдокія – нащадок шляхетного роду, а не якась там пастушка, вона – одна з верхівки нелегальної партії націонал-боротьбістів, яка складається саме з нащадків українських дворян і ставить собі за мету вбити кількадесят найшкідливіших олігархів і корупціонерів. Шляхетна така мрія, ге?
А наш Георгій, сам, до речі, шляхтич по материнській лінії, під впливом цієї жінки відмовляється від неправедних справ, які замовили адвокатам його юридичної фірми, і намагається вилучити з нетрів спецслужб списки усіх шляхетних терористів.
Та даруйте, яка роль шляхти? Які дворяни після 1918 і, особливо, 1937 років? І сам Липинський – напівшляхтич. Пройшли, на жаль, часи шляхти. Башти і перехрещені мечі на гербах – невідворотно канули у минуле. Намагатися реанімувати – даремна справа.
Саме тому Липинський гине, смертельно поранений кілером, встигаючи побачити, що «зачищає» кілера – націонал-боротьбіст.
«Еґоїст», звісно, роман читабельний. І, очевидно, рентабельний.
Але чомусь весь час крутиться на язиці: «Щось з ним не так… Зовсім не так. Ти чуєш, Мар..?»