Go East?

Жовтень 2010. На Ловіцькій у Варшаві завершується другий конгрес «Go East!» Тут пояснюють громадським, культурним діячам, а також чиновникам з Білорусі, України, Молдови, Грузії, Азербайджану та Вірменії, чим насправді є програма «Східного партнерства» ЄС, реалізована в їхніх країнах упродовж майже півтора року.

Рекомендації на майбутнє (найближчі роки), плани на наступний «Go East!» у 2011 виголошують учасники конференції члени урядових та неурядових організацій: Аліна Абдулаєва, Беата Щесняк, Діна Манукян, Юстина Янішевська, Лешек Напьонтек, Христина Бердінскіх. З їхніх промов виникає єдине враження – найактивніші люди, лідери у рейтингах громадської думки з країн, що знаходяться за межами Шенгену, критично оцінюють партнерство, яким воно є сьогодні. Вони навіть називають його руйнівним, мовляв, конференцію організували самі лише поляки, переважно чиновники, тож гості зі сходу бачать швидше образливе і зверхнє ставлення; немає між нами площин, які б перетиналися; немає інформації про користь від цієї програми для широкого загалу, написаної рідними мовами; утворюється центр, а не малі осередки та організації; також поглиблюється проблема віз. І нарешті – чому немає тут із нами людей зі старої Європи? Завершуючи дискусію, у своєму фінальному слові відомий тележурналіст і дипломат каже (цитую з пам'яті): we need more information, we need more connetions, more internet platform, more visas… Хвилина тиші і спантеличення, кілька людей з переповненої зали кричать, виправляючи цю незначну, але дуже важливу обмовку – NO VISAS, NO VISAS!

 Наступного дня в Любліні відкривається сесія Європейської мережі міст - «Eurocities», під час якої урядовці та політики, частина з яких прибула просто з учорашньої конференції знову пояснюють, цього разу уже самоврядникам з Європи, тієї, позначеної зірочками та літерами ЄС, що воно таке насправді, почате півтора року тому східне партнерство. В залі люблінського палацу, під картиною «Люблінська унія» народного художника Яна Матейки, наші гості занотовують, слухають ввічливо дещо зацікавлено. Старі знайомі з попередніх сесій фотографуються на пам’ять, панує оптимістична атмосфера. Нові програми, нові можливості... Вісім мільйонів євро, як не як...

Після перерви за стіл сідають люблінці та львів'яни, львівські та люблінські діячі культури, артисти та чиновники пробують розказати тій «старій» Європі, яка вона насправді – Україна, і чому дехто з нас хворіє на незрозумілу і нелогічну хворобу – співпрацю із Шенгенською зоною. Захоплено говорять, що якщо комусь невідомо, то між Росією та Польщею є така держава, як Україна, і що туди можна приїжджати без особливих проблем не лише як турист, а й для активної праці в багатьох сферах. Що не маємо дуже багато грошей, але компенсуємо ентузіазмом. Що кордони для нас – не проблема, хоч і створюють чимало проблем. Але тон надії та планів на майбутнє стихає, а в дискусію вриваються – ох, як же це очевидно! – тривожний і недоречний шепіт минулого. Як дідько з коробки вискакує гасло: багатовіковий тягар пострадянського спадку. Також інші гасла. І тут починається добре знана і багаторазово чута розмова. Ми інші. Зрозумійте нас! Ви повинні нас зрозуміти! Ми вас цьому навчимо! (цитую з пам'яті). І врешті: чи має панство якісь питання до нас? У відповідь – тиша, і, може, лиш одна пропозиція, щоб самі себе не зневажали. Слухаю це з наростаючим почуттям несумісності, з усвідомленням болісного роздвоєння. Невже ми приречені на такі повчання, навіщо їх так охоче нам повторюють? («Чому маю танцювати у цьому трагічному хорі?» - запитував Евріпідів Ян Котт) Чому? Ще не настав час для інших історій, час, коли голоси проблем і криз стихнуть на стільки, що будемо прислухатися до голосів безтурботного планування. А болісне роздвоєння виникає з того, що почуваєшся частиною двох світів. Світу хорошої погоди, в якому з келихом вина чи філіжанкою кави в руці за хвилину відбувається small talk, без зайвих жестів, яких і буз того ніхто не розуміє. Однак пам’ятаю, що ті години, ті перекрикування за столом в Любліні, у Львові, деінде в Європі, у випадкових чи дружніх компаніях, коли піднімається питання міжнародної пам’яті, знову зводимо пантеони національним героям, встановлюємо дати, свята. Зрештою, а чи де-небудь, навіть у Європі, існує в найчистішому вигляді, дестильований світ хорошої погоди? Усі маємо власні негоди, свої версії історії і кістяки у шафі, своїх емігрантів та свої кордони.

Увечері всі зустрілися у театрі. Якийсь нечистий попрацював – того дня на Конфронтаціях шотландський Dogstar Theatre грав «Кравця з Інвернессу», вистава, яка здобула Fringe на Фестивалі в Единбурзі. Історія родини з Галичини, біографія Матеуша Зайца, якому випало воювати чи не під усіма існуючими кольорами. Його син, актор Метью Зайц, здираючи наступні шари спотвореної воєнної біографії, дістається врешті рідного містечка, де зустрічає кровну сестру, про існування якої не знав усі 50 повоєнних років. Тієї миті очищення, у фіналі ХХ століття, як і його батько, він викидає на стіл згортки державних символів і викрикує хриплим голосом рідною англійською: «Хто я насправді? Шотландський кравець? Польський воїн? Український партизан? Німецький колабораціоніст?» (цитую з пам'яті).

Не знаю, чи хтось щось зрозумів із цієї історії. І чи відбувалося це в минулому, а чи сьогодні, а, може, буде в майбутньому?

Переклад з польської версії: Юлія Банкова