Іен Мак’юен «Субота»: література для мозку

Якось Цвєтаєва зауважила про Набокова, що це добрий поет, якому немає чого сказати. Зважаючи на те, що Набоков прославився передусім як прозаїк, її оцінка, вочевидь, була більш-менш адекватною. Невідомо, чи могла б Цвєтаєва тоді висловити таку думку про котрогось із прозаїків і хто конкретно з сучасних їй представників красного письменства став би потенційним референтом цього судження, але сьогодні на це місце, певно, міг би претендувати Іен Мак’юен – за свідченням українських видавців, «один із найкращих сучасних британських письменників» – з романом «Субота» (2005).
І
Про що б, здавалося, роман? Упродовж усього тексту не полишає враження, що це вправляння в техніці письма, виконане завдання з курсу на кшталт «літературна творчість». Слід зауважити: виконане добре, зі знанням справи, сумлінним учнем, який не тільки уважно слухає лектора, а й має певні схильності до самого предмета, тобто до власне писання.

Загалом кажучи, чи не основною ознакою цього тексту є якраз його ретельність: детально прописано вранішнє суботнє небо, їзду протагоніста Генрі Пероуна на шикарному «Мерседесі» включно з описом дороги, можливостей машини й особливостей руху, зустріч із антагоністами через прим’яте дзеркало (звісно ж, із вичерпним викладом процесу, що передував цьому), гру в теніс – з усіма подачами, стрибками й думками, що при цьому виникають, відвідини матері, хворої на недоумство (поза всяким сумнівом, не обійшлося без розгляду її помешкання та, наскільки це було можливо, оточення), купівля всього необхідного в рибному магазині (перелік додається) для запланованої на вечір зустрічі членів родини тощо.

Очевидно, що коли головним персонажем роману є нейрохірург, має бути опис здійснюваних ним операцій – Мак’юен, дякувати Богові, і тут не зраджує очікувань. Коли протагоніста обсідають міркування та спогади про професійну діяльність, автор не може відмовити собі в задоволенні розповісти про сам процес операції, сумлінно притримуючись усталеної медичної термінології (недарма ж він консультувався з фахівцями, через що те ж саме довелося зробити й перекладачеві). Безумовно, тут читач, охочий до анатомічних подробиць, просто розкошуватиме: не обійдено увагою жодної частини мозку, якої торкається хірург, не знехтувано ані найменшим процесом, що відбувається (чи може / міг би / мав би відбуватися) в цьому органі, висвітлено всі інструменти / засоби (технічні / медичні), використовувані при операціях, ґрунтовно роз’яснено, за що відповідає той чи інший елемент мозку та що буде / буває, коли його пошкодити / він пошкоджується. І якщо в когось виникне думка, що письменник таким чином має намір епатувати надто чутливих читачів, її, безперечно, слід визнати цілковито хибною – просто Іен Мак’юен вкотре засвідчує свою мистецьку добросовісність і фундаментальність. Вочевидь, цей роман, крім суто художньої, може виконувати й ще одну важливу функцію: він міг би бути чудовим посібником для нейрохірургів. Усякі сумніви в синкретичній (чи навіть синестезійній) природі тексту зникають остаточно, коли з авторського післяслова ми довідуємося, що «Рей Долан, найбільш літературно ерудований серед учених, читав машинопис “Суботи” й зробив серйозні неврологічні зауваження».

Незаперечною перевагою такої авторської стилістики стає переконливість тексту, виняткова достовірність наративу. Справді, читач протягом усього роману бачить перед собою «картинку» – пластичну та виразну, так що для нього виникає жодної потреби щось собі домислювати чи доуявляти. Письменник скрупульозно прописав усі найменші нюанси, і реципієнт вірить кожному слову, бо знає, що Іен Мак’юен не фантазер, який пише невідь-що, навіть гадки не маючи про об’єкт зображення (як, приміром, Кафка писав про Америку, ніколи там не бувши). Читач упевнений на сто відсотків, що перед тим, як сідати за текст, автор якнайповніше з’ясував собі всі моменти того, про що збирається писати (можливо, для цього йому довелося здійснити повний техогляд свого «Мерседеса») й у жодному разі не дозволить собі дилетантських суджень, які б могли дати бодай найменший привід засумніватися в його компетентності. Отже, принаймні з огляду на це можна стверджувати, що Мак’юен досяг своєї мети, створивши надзвичайно вірогідну та цілісну художню реальність. За рівнем деталізації вона хіба трохи поступається міліцейському протоколові (поправка на художність), а отже, реципієнт без жодних зусиль здатен реконструювати її для себе й отримати завдяки цьому стовідсотковий «ефект присутности».

ІІ
У випадку цього письменника, певно, найбільш адекватно буде вести мову про традицію гіперреалізму й, зокрема, про поетику крупного плану. І, можливо, її навіть можна пов’язати з позитивізмом, що тривалий час був присутній в інтелектуальному та мистецькому дискурсі. Справді, пильна увага до подробиць і загальна настанова на каталогізацію ставлять Мак’юена в контекст позитивістської фактографії та супутньої відмови від пошуків того, що «поза цим», чи, простіше кажучи, від метафізичних побудов. І хоча українські видавці стверджують, що в пропонованому тексті «переплелись алюзії гічкоківських трилерів, посткатастрофічні алегорії 11 вересня, сімейна хроніка та міркування про сенс життя», яке «стиснуте в метафору одного дня», усе ж це зауваження виглядає як не надто доречна спекуляція, а отже, знову ж таки «метафізика», яка погано узгоджується з позитивістським налаштуванням «Суботи». Принаймні міркування (і дискусії персонажів) про потрібність або непотрібність війни в Іраку займають приблизно стільки ж місця, скільки вже згадуваний вище опис тенісного поєдинку. Це дозволяє припустити, що перша тема для автора навряд чи є важливішою за другу; і «посткатастрофічні алегорії 11 вересня» не мають шансів обійти опис аварії з дзеркалом заднього огляду.

Показово, до речі, що у суперечці про Ірак рацію має протагоніст Генрі Пероун, який вважає, що війська туди слід ввести негайно, щоб скинути нелюдський режим Садама. А якщо врахувати, що саме Пероун, з огляду на професію, є втіленням позитивістської настанови в «Суботі», а сам роман, який оповідає про події 2003 року, видано 2005-го, коли з Іраком усе було зрозуміло, залишається тільки висувати припущення, чому постфактум автор надає правоту персонажеві, який ніби передбачив те, що потім і сталося (щоправда, поза текстом). Як одну з версій можна розглядати таку, що Мак’юен зробив цей хід для того, щоб показати загальну адекватність і дієвість життєвої позиції, якої притримується Пероун і яка, згідно з іншим припущенням, упритул наближається до позитивізму зразка ХІХ століття.

ІІІ
Утім, про виразні симпатії автора до ХІХ століття свідчать іще деякі чинники. Передусім ідеться про «класичний» монументальний гуманізм якогось, сказати б, передніцшевського (чи навіть позаніцшевського) штибу. Мак’юен пише так, ніби Ніцше просто не було, так само, як не було й усього ХХ століття з дегуманізацією, смертю автора, суб’єкта, ідеологічним знеосібленням тощо – словом, усім тим, що дало підстави говорити про кризу гуманізму та про радикальну ревізію гуманістичного проекту.

Протагоніст «Суботи» Генрі Пероун, звісно ж, має їхати в лікарню та робити операцію злочинцеві, якого він сам щойно скинув зі сходів і який ледь не вбив його дружину, примусив голою читати вірші його доньку та зламав ніс його тестеві. Безумовно, клятва Гіпократа понад усе, а морально розбита сім’я якось і сама дасть собі раду. І, безперечно, жодних спокус прикінчити нападника на операційному столі та потім списати все на ускладнення під час операції. Понад те, нейрохірург навіть не припускає можливости того, щоб довірити життя правопорушника долі, тобто дати провести операцію початківцеві, який уже перебуває в лікарні: адже ж відомо, що той може в певний критичний момент (опис додається) запанікувати, через що зробить помилку, від якої пацієнт помре. Натомість Генрі Пероун після інциденту особисто їде в лікарню, проводить усі необхідні заходи на найвищому фаховому рівні та рятує життя нападникові, хоча знає, що той, з огляду на задавнену хворобу, вже не матиме повноцінного життя та незабаром постане перед судом. Фактично лікар відмовляється від особистої помсти, але не від самої ідеї справедливости: він прагне, щоб злочинця таки було покарано, але винятково законними засобами.

Показово, що шокована інцидентом родина й не намагається відмовити нейрохірурга в такий напружений момент їхати на позачерговий виклик у лікарню (а це ж таки субота, про що свідчить і назва роману; тим паче вечір). Понад те, дружина, яка знає, до кого конкретно викликали Пероуна, навіть умовляє його не заподіювати шкоди кривдникові.

Саме так це все постає у викладі Мак’юена. Перша реакція на цей епізод – класичне «обнять и плакать». Бо він аж проситься в якийсь із нинішніх серіалів – найімовірніше, латиноамериканських, де сентиментальна перечуленість без жодних проблем поєднується зі своєрідним «оспівуванням» «сильної людини», здатної протистояти всім життєвим негараздам. Ну й, звісно ж, гуманізм – якогось такого російського типу, що передбачає несамовите бажання копирсатися в душі «маленької», а ще краще – упослідженої – людини (єдине уточнення: Мак’юен цілком по-позитивістськи на місце душі підставляє мозок). З-за спини британського письменника поволі виринає Достоєвський, хіба що осучаснений і спрощений, позбавлений своєї «метафізики», яка легітимувала (здебільшого переконливо) найбанальніші та найбезглуздіші сюжетні ходи. Мак’юен свідомо відмовляється від такої легітимації.

Ще одним показником авторського замилування ХІХ століттям є виразна апологія прогресу в романі. При цьому письменник вдається до «залізобетонного» побутового аргументу: певна річ, найочевиднішим свідченням прогресу є зростання життєвого комфорту завдяки численним здобуткам техніки, про які Генрі Пероун висловлюється ледь не з замилуванням. Він відчуває майже тілесний кайф від можливостей свого «Мерседеса», розкошує в напханому найсучаснішою технікою будинку, а також відчуває професійне піднесення від досконалости медичних засобів, які дозволяють проникати в найтонші структури людського мозку. Щоправда, Мак’юенові таки вдається уникнути цілковитого скочування в такий собі споживацький кіч: епізод протистояння родини та злочинців є ніби тезою, що «культурні» «буржуа», які живуть у цивілізації з найсучаснішими технологіями, нездатні протистояти «дикому» злочинцеві з архаїчним ножем і вимушені зрештою просто скинути його зі сходів без жодної технічної допомоги. Але навіть при цьому прогрес усе одно торжествує: адже для лікування нападника потрібні знову-таки витончені цивілізаційні здобутки, а отже, останнє слово залишається за ними.

Характерно, що сам Пероун рефлексує про прогрес і вважає недолугими блазнями тих, хто його заперечує, оскільки переконаний, що вони просто хочуть здаватися розумнішими, ніж є насправді. Не менш цікаво й те, що при цьому він усіляко намагається дистанціюватися від літератури (хоча його тесть і дочка є поетами), а також, як уже згадувалося, виступає за введення військ в Ірак. Сама сукупність цих чинників, напевно, могла б дати підстави говорити про нього як про не вельми розумного й симпатичного «героя». Можна припускати, що десь таке враження в читача й виникає. Одначе «на боці» Генрі Пероуна вже згадуваний гуманізм, відданість професії та високий фаховий рівень, щира зацікавленість дітьми (попри майже цілковите нерозуміння того, чим вони займаються), любов до дружини, увага до хворої матері, повага до непередбачуваного та вибухонебезпечного тестя тощо. А за цим усім потроху проглядаються й авторські симпатії.

IV
Власне кажучи, Пероун – це класичний західний «буржуа», продукт суспільства споживання, для якого це суспільство є єдино прийнятним середовищем існування. Понад те, він настільки ідеально вписується в цю структуру, що мимоволі виникає враження, що це чистий кіч і що Мак’юен свідомо вдається до цього прийому. З’являється імовірність, що, зображуючи настільки досконалого й «чистокровного» представника західної цивілізації, автор усе-таки свідомий того, наскільки штучним він є та наскільки крихким може бути споживацький рай, у якому він живе. Адже на самому початку дня Генрі Пероун спостерігає за аварією літака, у якому теоретично міг би летіти й він сам, упродовж роману постійно згадується про погрози Бін Ладена атакувати Лондон і загалом про терористичну загрозу, сам нейрохірург і його родина могли б загинути чи серйозно постраждати від дій невиліковно хворого злочинця, якому немає чого втрачати. Здається, рафінована «буржуазність» Пероуна також належно врівноважується й тим, що його тесть і дочка, як уже згадувалося, є поетами, син грає блюз, а дружина обстоює свободу преси, а отже, всі вони нібито відходять від звичного образу представників споживацького суспільства та від ідеології «буржуа», налаштованого винятково на матеріальні блага. Але якщо придивитись пильніше, можна помітити певні нюанси, які дають підстави робити більш амбівалентні висновки.

Зразу впадає в очі те, що всі основні персонажі роману є винятково успішними людьми. Кожен із них досягає вершин у сфері, якою займається: сам Генрі Пероун, про що йшлося вище, є надзвичайно професійним хірургом, який має визнання і пацієнтів, і колег; його дружина Розалінда через суд перемагає в боротьбі з утисками свободи слова; син Тео чудово грає блюз, яким захоплюються як пересічні шанувальники, так і професіонали, і збирається на гастролі в Америку; тесть Джон Граматикус – видатний поет, лауреат престижної премії (характерно, що його славетність неодноразово засвідчується згадкою про вірш, включений у всі шкільні антології); дочка Дейзі – також успішна поетка, лауреатка тієї ж таки премії, готується в двадцять два роки видати першу збірку поезій, яка вийде одразу ж у Британії та США.

Щоправда, цей «зірковий парад» трохи псує хвора на недоумство мати Пероуна, яка перебуває в лікарні-притулку; але вона настільки виразно випадає з логіки змальованої в романі «системи», що з нею неможливе жодне порозуміння – навіть на суто мовному рівні. Світи, у яких перебувають нейрохірург і його мати, цілковито несумісні, а з підтексту ніби напрошується досить цинічна теза, що пані Пероун потрапила до притулку якраз через те, що не змогла бути успішною в світі західної цивілізації споживання. Власне, сама ізольованість притулку, зануреність матері у свої хворобливі стани, її нездатність пам’ятати навіть найближчі події та власного сина, нездійсненність комунікації добре засвідчують той радикальний розрив, що унеможливлює перетин двох сфер. Таким чином, з позицій «буржуазних» стандартів можна говорити про поразку пані Пероун у життєвій грі, адже сам вихід із гри теж можна трактувати як поразку. Виникає класичне логічне (а точніше – порочне) коло: мати потрапила до притулку через те, що не змогла бути успішною (у широкому «життєвому» сенсі), а потрапивши до цього закладу, вона вже ніколи не зможе бути успішною – передусім через те, що їй уже ніколи не вийти з нього. Вона є викликом усій самовдоволеності комфортабельного існування нейрохірурга та його сім’ї, тож закономірно, що він відчуває значне полегшення, ідучи від неї. У контексті роману пані Пероун, сама того не бажаючи, постає затятою маргіналкою та нонконформісткою, далекою від принад споживацької цивілізації. З огляду на це цілком закономірно, що про неї не згадує зовсім ніхто, крім сина (який здійснює візити ввічливости), хоча, приміром, Тео та Дейзі є не ким іншим, як її внуками.

Усі члени родини натомість тішаться зі своєї успішности, яка, по суті, теж виявляється цілком «буржуазною», бо передбачає стандартну, ґрунтовану на протестантській етиці, модель досягнення успіху та майбутню винагороду за затрачені зусилля. Очевидно, що в своєму секуляризованому варіанті ця винагорода не має перебувати десь у сфері трансцендентного, а повинна бути цілком поцейбічною. Усі члени родини вперто йшли до своєї мети, часом через значні самообмеження, тож вони очікують належної та потужної сатисфакції. Одним із найважливіших її елементів є визнання – передусім визнання успішним. Це своєрідна легітимація з боку тієї чи іншої спільноти, яка тим самим ніби надає «здобувачеві» членство та «кредит довіри». Усі вони прагнуть бути включеними в «систему», усі вони прагнуть визнання й отримують його. Попри свої нібито «небуржуазні» сфери діяльности члени родини демонструють цілком «буржуазну» логіку, яка гармонійно узгоджується з настановою протагоніста Генрі Пероуна.

Таким чином, сподівання на те, що в романі буде зображено амбівалентність «буржуазного» споживацького світу, розвіюється, так і не оформившись як слід. Адже імовірні загрози такому способові життя, про які йшлося вище, якось непомітно блякнуть і зрештою зовсім зникають: літак сідає без жодних ускладнень і жертв, погрози Бін Ладена виглядають примарними (а заплановане вторгнення в Ірак, очевидно, дає підстави очікувати повного убезпечення від них), терористи теж начебто поки що не турбують, а нападника з ножем вдається відносно легко знешкодити. «Буржуазність» – зі своїм потягом до стабільности та прагненням за будь-яку ціну вберегтися від потрясінь – торжествує остаточно та беззаперечно. І що у hard day’s night може бути краще, ніж пригорнутися під ковдрою до улюбленої дружини? Тим паче, якщо вона відповідає всім «буржуазним» стандартам і з нею можна часом мати чудовий – згідно з цими ж стандартами – секс. Апологія «буржуазности» досягає апогею, усяка амбівалентність розсіюється остаточно. Імітація кічу втрачає ознаки імітації.

Іен Мак’юен 256 сторінками свого роману (в українському виданні) довів, що є справді добрим письменником. Певно, комусь іншому для демонстрації того самого вистачило б і оповідання на задану тему, але висувати гіпотези не було завданням нашого дослідження.

Іен Мак’юен. Субота / Пер. із англ.: Віктор Дмитрук. – Львів: Кальварія, 2007. – 256 с.