«Ім’я рози» Умберто Еко: ЕКО-логія Середньовіччя

Чимало моїх знайомих так і не змогли подолати роман Умберто Еко «Ім’я рози», навіть попри його очевидну «видатність». Зупинялися на 100-150 сторінці й виправдовувалися потім «нудністю» або «складністю». Справді, «Ім’я рози» – чтиво не для всіх і кожного. Як і монастирське життя, описуване в романі, так і ця книжка – заглиблена у малозрозумілі сучасній людині речі, вона до того ж має власний специфічний, неквапливий ритм. Хто здатен увійти в цей ритм (тобто: таки подолати першу сотню сторінок), тому до самого кінця буде вже важко відірватися від захопливого читання, як про це писав сам автор. Можу засвідчити: це – щира правда.

Отож, ХІV століття, пізнє Середньовіччя, багатий монастир на півночі Італії. Туди прибувають два ченці – францисканець Вільгельм Баскервільський та бенедиктинець Адсо з Мелька (від його особи й ведеться оповідь). Прибувають як ніколи невчасно: в обителі починаються загадкові вбивства монахів, на поверхню вилізають неприємні особливості стосунків між ченцями, а тут ще й повинні з’явитися папські та імператорські посли для з’ясовування важливих політичних нюансів… Словом, головні герої опиняються в гущавині подій, і саме їм належить із усім цим розібратися.

Одне з перших питань, що може виникнути – який за жанром роман написав Еко? Відповідей буде багато: це роман історичний (в ньому мають місце реальні події церковно-державних перипетій у тогочасній Західній Європі); це роман детективний (Вільгельм та Адсо, в яких нескладно впізнати «середньовічних» Шерлока Холмса та Вотсона, займаються розслідуванням таємничих смертей ченців); це роман філософсько-богословський (книжка буквально насичена схоластичними диспутами, що повторюють справжні суперечки між середньовічними філософами-реалістами та номіналістами, а також розмислами про Бога та інші теологічні штуки); це роман езотеричний (сценарії згаданих вбивств повторюють сценарій Апокаліпсису з Одкровення Йоана Богослова, і це охоплює деяких героїв есхатологічним передчуттям кінця світу). Все в найкращих традиціях «множинності прочитань», проголошеної постмодерністами, в тому числі й самим Еко. Тому найкраще цей роман назвати постмодерним.

Завдяки згаданим особливостям «Ім’я рози» має, так би мовити, подвійне дно: навіть не розбещені інтелектуальністю читачі, доклавши певних зусиль, із великим задоволенням прочитають книжку і отримають сатисфакцію у вигляді цікавого сюжету на езотерично-еротично-детективно-політичній основі. Досвідчений і обізнаний читач же, не звернувши особливої уваги на такі дрібниці (зрештою, як на мене, той самий Конан Дойл як детективіст на голову вище Еко), здобуде справжній інтелектуальний «оргазм» від дотепних алюзій, хитро вжитих цитат, прихованих насмішок над сучасними реаліями, філософських дискусій та монологів Вільгельма, де той у середньовічних поняттях мало не викладає теорію семіотики та деякі положення постмодернізму. Тому цей роман не можна назвати ні елітарним, ні маскультовим – та й чому дивуватися, він же постмодерний :).

Книжка дуже багатогранна, і розповідати про неї можна довго. Найкраще це зробив, певно, сам Еко, написавши за два роки по виході роману (тобто в 1982) есей «Нотатки на берегах «Ім’я рози»» . Там він пояснює і незрозумілу назву роману: вона розрахована, по-перше, на загадковість, що мала би привабити читача і приховати фабульну основу книжки, а по-друге – для допитливих читачів, яким цікаво докопатися до причин вибору такої назви – на формування в них численних асоціацій, пов’язаних із цим словом, серед яких «роза вітрів», «розенкрейцери» і т.д. (ланцюг таких асоціацій і приводить до істинної (?) відповіді). Власне, я про це згадую не скільки через назву – очевидно, саме через асоціативний ряд перекладачка Мар’яна Прокопович обрала назву «Ім’я рози», а не «Ім’я троянди», як логічно було би перекласти італійське «Ill nomme della rosa». На жаль, сама вона в передмові того не пояснює. І «Нотатки на берегах» у видання також не включені, тому про багато речей читач повинен або здогадуватись сам, або шукати інформацію деінде.

Втім, переклад загалом можна назвати пристойним. Перекладачка, узгоджуючи текст із історичною епохою, дещо «архаїзувала» текст, але зробило це вправно і тому таке рішення можна вважати виправданим.

Але найголовніше, звісно, не це – головне, що «Фоліо» випустило класичний вже роман «Ім’я рози» українською мовою, заповнивши ще одну лакуну у виданні світових інтелектуальних бестселерів на наших теренах. Це – книжка, яку повинен прочитати кожен, хоч ця пафосна фраза і суперечить початковій тезі про «не для всіх і кожного». Якщо пересилити себе і подолати «першу сотню» – задоволення будь-яких інтелектуальних потреб гарантовано!