Лариса Денисенко «з плоті та крові»

Кожен в дитинстві бажав відчути себе в тілі протилежної статі, мовляв, бешкетному хлопчикові іноді хочеться бути дівчиною, бо їх менше сварять і навпаки. Але в світі чомусь все акуратно розділено на чоловіче та жіноче. Чи легко чоловікові блазнювати в ролі жінці? Невже жінці-письменниці вдасться "позабавлятись" над двостатевим героєм свого роману? Над плоттю і кров'ю незвичайних героїв фантазувала Лариса Денисенко в своєму дебютному романі "Забавки з плоті та крові".


Так одну з найдивакуватіших українських письменниць подарував читачеві конкурс "Коронація слова". На книжкових полицях магазинів, окрім романтичного "Кавового присмаку кориці", саркастичної "Корпорації ідіотів" та найсвіжішого роману "Танці в масках", з'явились відроджені перевиданням "Забавки з плоті та крові" – найбажаніший роман для тих, хто вже знайомий з книжками Л. Денисенко.

"Забавки з плоті та крові" складаються з десяти новел. Насправді ж у роману є дві голови (не плутати з , оскільки події в ньому відсутні. Чоловіча голова - це голова дивакуватого Еріка, якого з дитинства робить блазнем рідна мати через власні фанатичні симпатії до постаті Ернеста Гемінгвея. Жіноча голова – це голова сліпої дівчини Міри, родина якої повна власних дивацтв. Еріку спадає на думку погратись власною статтю, точніше – своєю зовнішністю, яка на перший погляд не здатна визначити статеву приналежність людини. "Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, "хто самі люди не місцеві". На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися."

Міра, відірвана від життя через сліпоту, співає на Андріївському узвозі задля "соціалізації". "Коли я наблизився до дівчини, побачив, що в неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалось темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні цей дощ, ні маленький крадій, ні я, така собі гарна пані." В такий спосіб Міра знайомиться з Еріком. Тобто дівчиною Ерікою, яка не має власного житла і відтепер житиме з Мірою, ставши пізніше її кращою подругою. Чи другом в спідниці?!

Л. Денисенко вдається до хитрощів заселення читача в голову героя, де розташувавшись в умовах придатних до життя, читач стає таким собі духом совісті героя. Герої відверті не один перед одним, а перед собою. Внутрішні діалоги – це, в першу чергу, зізнання собі та своїй совісті. Тобто читачу. В думках Міри та Еріки випливають згадки з дитинства, обмін враженнями, внутрішні хвилювання. Часом вони однакові за змістом, але передаються очами двох різних людей. Життя героїв нагадує якесь нескінченне реаліті-шоу: Міра та Еріка здогадуються, які думки заселились в головах один одного, мило товаришують та розділяють біль страхів і бажань, й, без сумніву, багато пліткують. А куди без цього в жіночому товаристві?

Потяг на рівні симпатії (чи чогось більшого?) змушує Еріка/Еріку зізнатись у своїй статевій приналежності. Зізнання вийшло чистосердечне і емпіричне, а як з сліпою дівчиною по іншому?! "Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти - доросла жінка, і все зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук".

Позабавлялись до геппі-енду красивої та водночас незвичної історії кохання: Ерік запобіг себе від статевого роздвоєння, Міра – просто щаслива! Вперше в своєму житті!