Леся Герасимчук - ніжна королева міського романсу

Леся Герасимчук – фронтвумен львівського гурту «Королівські Зайці» - чи не єдина по справжньому діяльна і творча жінка на українській сцені. Пише класичну і сучасну музику, має неперевершений ніжно-сильний вокал. Лірика цього гурту давно здобула прихильність серед поціновувачів хорошої та якісної пісні.

Здається, королева «Королівських Зайців» не має нашвидкуруч змайстрованої шоу-бізнесової корони над головою, проте, має талант, смак до хорошої поезії і неабияку душевну чуттєвість, що робить її музику ще більш проникливою і жіночною. Когось пісні, написані на поезії класиків, їх романтичність, зворушують до глибини душі, когось проймають легким смутком, але байдужим не залишають нікого, це факт. І, певно, кожна справжня жінка могла б асоціювати з собою «Ілюзії», «Сталось так», а кожен чоловік «А’Мазох», і усі разом класично відомі «В себе на вежі» та «Слова». Цінність та цілісність людських почуттів не мають статі… І, якщо зі «Слів» «звукам-словам» вірити не можна, пропоную іншу альтернативу, повірити інтерв’ю, взятому у музикантів, під час відвідин ними луцького пивного клубу «Майдан». Наша розмова відбулася з вокалісткою та ідейною натхненницею «Зайців» Лесею Герасимчук (Л.), а також соло-гітаристом Назаром Ясиневичем (Н.).

- Лесю, коли чекати новий альбом «Королівських Зайців»? І чим зараз займаєшся, окрім музики?
Л.- Та, власне, і нічим більше. Їздимо, виступаємо, концертуємо, відпочиваємо. Пишу музику, ось симфонію закінчую. Є багато усіляких планів, але нічого конкретного. Новий альбом записати хочеться, все якось руки не доходять, хоча матеріалу назбиралося вже стільки, що якби діло пішло, то це б було цілих чотири альбоми. Хочеться усе зробити професійно і якісно, щоб усі обставини склалися до купи. І матеріал є, це ж не так, коли все «висмоктується з пальця».

- Яка сьогодні буде програма виступу, нові речі чи загальновідомі хіти?
Л.- Публіка завжди чекає більше старих речей, але буде і багато нового. Чесно кажучи, ми дуже вражені акустикою цього закладу. Вже десь років зо два у клубах не виступали. А в такому – ніколи. Концертуємо більше на великих площадках, на «днях міст» різноманітних. Хоча музиканту усе має подобатись. Є якийсь кайф на майданах виступати, а є кайф виступати в «Майдані». (посміхається)
Н. – Дуже показово і класно було грати на майдані «Незалежності» під час помаранчевої революції. Така акція грандіозна + якась ідея. Зараз воно якось зійшло нанівець, але ідея була сильна.
Л. – У нас, коли запросили в цей клуб, відразу з’явилась ностальгія за революційними подіями. Того, що відбувалось там, певно, в Україні більше не побачити.

- Про політику не любите говорити?
Н. – А що про неї говорити?
Л. – Я не люблю. Тому що я вважаю, що я у ній нічого не розумію. Я не політик і маю надію, що ніколи не буду політиком, хоча є ж музиканти-депутати, а у мене нема хисту до того, тобто я б не була добрим політиком.

- Багато прихильників люблять ваші пісні саме через вишукані тексти, класичну поезію і т.д. А для самих «Зайців» первинніше музика чи тексти? Чи воно у вас гармонійно співіснує між собою?
Л. – Я сподіваюся, що все ж таки, музика первинна, але тексти гармонійно вписуються у цю музику. (сміється) Насправді, багато на які речі люди не звернули б увагу, якби вони були у друкованому варіанті, а коли це вже текст пісні, то зовсім інша справа.

- На час виходу ваших двох альбомів прес-аташе гурту була відома українська письменниця Світлана Поваляєва. Зараз з нею співпрацюєте?
Л. – Ми товаришуємо із Світланою. Вона велика подруга нашого гурту. Разом із нею навіть спільний диск випустили. Експериментальний, так би мовити, моя класична музика, під яку Світлана читає свої тексти.
Н. – Можна провести паралель між записом Покальчука і «Вогнів Великого міста». Але там усе більше було схоже на прикол, такий собі сейшн. А Леся записала, справді, професійну, сучасну класичну музику. Кожна композиція була зроблена спеціально під уривок Світланиних текстів.

- Я знаю, що гурт ваш зі Львова, бажання підкоряти столицю не виникало? До цих пір у Львові мешкаєте?
Н. - Я зараз живу у Києві. Басист з клавішником у Львові вже осіли, оскільки у них там сім’ї, а усі інші, так, самі по собі, «вільні пташки»…

- У рок-музикантів із сімейним життям, певно, завжди проблематично?
Н. - Музикант займатися своєю справою, гастролює концертує…, якщо є розуміння цього, підтримка, тоді все буде кльово, але якщо у цьому «нестиковочка»…
Л. – то ця «нестиковочка» тоді у всьому…
Н. – Так що у нас із сім’ями все нормально. (сміється)

- Кілька років тому «Королівських Зайців» можна було часто побачити на телебаченні. Зараз цього нема, ваша музика більше не у форматі TV? Є бажання, щоб якийсь відомий продюсер взяв під свою опіку «Зайців», зайнявся, так би мовити, вашим «просуванням у маси»?
Л. – У нас, безперечно, оригінальна музика, але вона у форматі телебачення. Хоча, ті пісні, які б потенційно могли бути комерційними, навіть не записані нами. Недавно ми брали участь в одному концерті у львівській Ляльці. Набилося безліч люду, хоча, то, скорше, був такий собі міні-фест, а не концерт – вісім гуртів + їхні друзі, які прийшли + відвідувачі, коротше кажучи, не було де яблуку впасти, і хлопчина один теж брав у мене інтерв’ю, каже: «Чому вашу музику називають некомерційною? Усі ж співають, танцюють і верещать від задоволення…» У чому ж тоді полягає ця некомерційність?…
Н. – Некомерційність, це коли не показують по телебаченню. Якби нашу музику триста разів на день крутили по ящику, усі б казали: «Ой, яка комерційна музика». Тобто телевізор – це дуже важлива річ у розумінні соціумом комерційності.

- А вам би її хотілося? Музика від такої «розкрутки» не втратить щось?
Л. – Не думаю, що втратить. Ми вже не в тому віці, що нам би мав хтось вказувати, щоб щось там переробляти. Гурт, та й сама музика, вже давно звершені, вже не прийде аранжувальник чи саунд-продюсер і нічого не переробить. Ми граємо те, що хочемо, просто треба представити це більшій кількості народу. Тут не є такою проблемою, щоб ми не хотіли популярності чи хтось нас хотів змінити. Люди вже давно заспокоїлись і зрозуміли, що змінити нас не можна, нас або будуть любити такими, якими ми є, або такими, якими ми не є. Майже філософськи вибудувана стратегія. (сміється) От, наприклад, гурт «Гайдамаки» - яскравий вияв некомерційної музики. Мені, особисто, вони дуже подобаються.
Н. – Ні, ну вони все одно комерціалізовані трошки, але роблять те, що хочуть.
Л.– Так там, взагалі, повна анархія в колективі. Знаєш, люди вже втомилися від того, що крутиться по телебаченню. Втомилися від того формату, одна пісня – схожа на іншу, одна дєвчонка – схожа на іншу, я, наприклад, їх не відрізняю. Мерехтить фоном перед очима, та й усе. Я ж кажу, у «Гайдамаків», якщо взяти по самому продукту, музика набагато некомерційніша за нашу, але навіть це варто розкручувати, щоб люди чули-бачили.

- Якщо вас знову у «Майдан» запросять, приїдете?
Л.- Аякже, хочеться і місто ваше краще роздивитись, сьогодні, на жаль, дісталися сюди запізно. А у «Майдані» дуже сподобався сам дизайн, така різноплановість, поверхи, велика кількість різноманітних речей, що, до речі, дуже класно для акустики. Ми вже зробили комплімент власнику, як нереалізованому, можливо, великому художнику чи архітектору. Дуже творча особистість…В «Майдані» живе дух такого собі міського рок-н-ролу, у найкращому розумінні цього терміну, звичайно.

«Хто живий у цьому світі, хто тут має серце в грудях, другом будь - зійди зі мною на страшну високу вежу». Альтернативний рок у поєднанні з віршами українських класиків, що може бути краще для вечора української музики… Зворушлива лірика і проникливе Лесине виконання торкнули усіх присутніх. «Танцює дівчинка й ридає, я кличу сум. Чому, чому я жить не можу сама без дум?". Справжня львівська естетика виявилася зрозумілою не лише естетам, а й звичайним людям, щирість за щирість, і ніяких компромісів з попсою. І якщо рок-н-рол – це стиль життя «Зайців», то вони живуть з нашим пивним клубом одним життям, як і з нашими відвідувачами та друзями, а отже серце в грудях таки б’ється і сходження «на страшну і високу вежу» триває…

Автор - Галочка Вlackbird