«М@йли до Бога» Ярослави Івченко: Література як вчинок, або Слово і сила Духу

«М@йли до Бога» Ярослави Івченко — добрячий привід сказати кілька слів про літературу в цілому. До речі, навряд чи можливо щось додати до такого піару — я маю на увазі саму назву твору, який, незважаючи на жанрову вказівку на обкладинці, важко визначити як роман (практично жодного з критеріїв жанру не дотримано). То є, скоріше, епістолярний збірник, епістолярії в якому мають за адресата Бога, досить фамільярні часом, але спочатку хотілося б поговорити не про це.

На сайті «Кореспондента» від 16.01.2007 р. розміщено невеликий діалог Юрія Андруховича із шанувальниками його творчості. На питання щодо творів сучасних авторів письменник відповів: «…я очень люблю прозу современных украинских авторов, прежде всего молодых, условно говоря, 25-летних. Мне нравится в ней то, что это не просто книга, а что-то большее — это поступки». Тобто, з моєї точки зору, шанований письменник мав на увазі не лише епатажні шоу, які усе частіше відбуваються на презентаціях книжок молодими авторами, а більше сутність самих творів. Щире висловлення авторами своїх вражень від реакції світу на їх безпосередню вдачу, щось подібне. На думку спадає ще один вислів, який я колись почула від Андрія Бондаря: «Я почуваюся вільним, коли пишу». Ми ще повернемося до цього.

Власне, основною темою, сказати б, теґом «М@йлів» є звертання до Бога. Тобто книга є зібранням листів, написаних головною героїнею до Найстаршого. Їх тематика дещо одноманітна: у переважній більшості листів висловлюється прохання захисту та підтримки для себе та близьких друзів; враження від міст, де буває героїня; постають питання щодо доцільності тих чи інших стосунків. Декілька посилань є самодостатніми поетичними картинами.

 У плані культурного надбання хочеться привітати сучасну українську літературу з кількома моментами:

1. Ми віримо у добро. Пригадується персонаж з кінофільму Микити Михалкова «12» — незграба-українець з його монологами та фразою: «Я — за добро!». (Щодо вибраного режисером образу — я не коментуватиму.) Дійсно, усе, що відбувається з людиною, не розглядається у дискурсі безнадійності світу та суцільної анархії etc. Той, Хто Грає у Шахи, існує. Залишається лише зрозуміти Його задум та свою роль у ньому. І якщо поставити таке собі за мету, справа за цим не стане.

2. Хочеться сказати про щирість героїні, її відкритість.
Але щось заважає. І, коли починаєш аналізувати, розумієш, що, власне, нічого відкривати. Хіба не те саме можна розповісти подрузі телефоном?
Не знаю, чи буде доречним згадати фільм Олексія Балабанова «Мне не больно». Пам'ятаєте молитву друга головного героя, яку той промовляв на балконі? То було від самого серця. Скажете: то ж молитва, а це повідомлення! Маєте рацію. Але, на мій погляд, авторка з якоїсь причини не говорила про найголовніше для себе. А навіщо тоді звертатися до Бога із тим, що можна розкрити будь-кому?  Кінець кінцем є і нижчі інстанції - янголи, космічні правоoхоронці, наприклад…

3. Якщо чоловіча частина читацької аудиторії зверне свою увагу на цю книгу (із серії «Книжечка для дамської сумочки» видавництва «Дуліби» - а вони вміють тримати марку), то це однозначно піде їй на користь. Адже коли ми хочемо дійти гендерної згоди, то треба читати не лише чоловічі, але й жіночі книжки, які в основному написані жінками. При цьому одразу ж хочу додати (для рівноваги), що справжня література є глибшою за питання статі. Глибшою у тому сенсі, що вона має копати глибше, має досліджувати стан людини, різноманітність цих станів, до яких призводять взаємини між людьми. Тобто література має виконувати, м'яко кажучи, трохи вищу функцію, ніж просто відбивати певні ситуації, проблеми, колізії.

При цьому складається таке враження, що авторка не розраховувала на те, що читач читатиме усе підряд, не пропускаючи фрагментів тексту. З іншого боку, основного Адресата книги визначено досить недвозначно, а Він усе чує та усіх розуміє… Крім того, не зовсім зрозуміло, по що саме звертається героїня, що вона має на меті, посилаючи практично щодня ці листи. Окрім підтримки - щогодини, щосекунди, - здається, більш нічого. Можливо, ми замало мріємо, бо цією підтримкою майже жодного не обійдено. Не у Дарфурі гинемо, кінець кінцем.

Власне, про що це я тут пишу? На мій погляд, письменник, чи, давайте ширше, мистецтво має давати певний вихід. Принаймні, воно має його містити у собі, така його природа. Або варіант буття. Або якийсь сценарій, в якому може бути задіяно читача. Адже ми пишемо до людей перед Богом. Ми ж не на сеансі психоаналітика. Тут, за ідеєю, платять нам. До речі, грошове питання поставало серед інших у «М@йлах»: «Дивно, чому у нас писателі не заробляють нормальних бабок». Та ні, зовсім не дивно. Просто ми живемо у суспільстві (перепрошую за узагальнення), де практично усі, і письменники також, трохи недовиконують свою місію.  Творчість — то і є спосіб життя, місія, як у Президента місія — то його правління. Якби якийсь міністр сказав, що його посада допомагає йому жити (хоча це так і є), це сприймалося б, як цілковите безглуздя. Втім, чомусь письменники  дозволяють собі подібне.

Мені здається, я правильно зрозуміла, що пан Бондар мав на увазі, коли говорив про відчуття волі у письменстві. І пана Андруховича з його книгами-вчинками. Мабуть, йдеться про те, що у Слові має відбиватися сила Духу. В одному зі своїх інтерв'ю Емір Кустуриця зізнався, що у нього часто виникають депресивні думки. Відтак, йому завжди хочеться сказати щось хороше цьому світові. Мені здається, це свідчить про силу Духу.

Я говорила про шанс письменника на звертання до Бога напряму та його використання Ярославою Івченко у творі «М@йли до Бога». Тобі слово, Джеррі.*

* Остання фраза із фільму Еміра Кустуриці «Життя — то є чудо». Вибачте, у автора своєрідне почуття гумору.— О. М..