«Московіада» Юрія Андруховича: Між життєписом і міфотворенням

Проза Андруховича є "хрестоматійним" зразком українського постмодернізму і знаковим явищем для літпроцесу 90-х [„тепер маємо десятки пост-андруховичів”, як пише Ірен Роздобудько в статті „Міжсобойчик” („Книжник-ревю”, №14-2003)]. Цей автор почав цілий виток в новітній літературі, адже йому вдалося те, чого прагнули багато як попередників, так і наступників: створити національний міф України у сучасній літературі, цим самим заперечивши теорію про те, що український аванґард позбавлений будь-яких історичних коренів.


„Московіада” полишає відчуття подвійності, але не дволикості. На контрастах, переважно прихованих, власне, базується структура цього твору. Андрухович однаково легко переходить з урочистого стилю на сленґ і навпаки, послуговуючись універсальною зв’язкою – іронією, яка балансує на межі кітчу. Недосвідченому читачеві твір може здатися гумористичним, але в тому й полягає особливість постмодернізму: про серйозні речі немодно говорити серйозно.

На сторінках роману ситуація дії змінюється кілька разів, кадри Москви на зламі епох чергуються зі студентськими снами, інтуїтивні ретроспективи – з відвертими проявами сексуальності. Автор досконало володіє засобами культурологічної паралелі і не боїться їх застосовувати. Історію України подає в розрізі, причому спеціально вводить для підсилення враження не зафіксованого в жодному підручнику і майже бурлескного персонажа – короля України Олелька ІІ Довгорукого-Рюриковича. Цей прийом, як і деякі інші, є ускладнювальним засобом у романі. Тому його неможливо повноцінно сприйняти без належної підготовки (бажано – суголосної смакам та вихованню самого Андруховича) і, звичайно, певного інтелектуального резерву.

Біографічний метод при дослідження роману „Московіада” актуальний як ніколи. По-перше, не можна відкидати значення особистого досвіду письменника, який кілька років жив у Москві і коментує цей період свого життя такими словами: „Я прожив у Москві майже два роки, і то були мої найщасливіші часи. Мабуть. з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності.” По-друге, дуже показовими є дата й місце написання твору – Фельдафінґ, 1992 рік. Живим відгуком цих сухих даних є терпка і прикра фраза з роману: „Якби свого часу Хтось, Хто Роздає Географію, порадився зі мною, то нині все виглядало б інакше. Але Він розмістив нашу країну там, де Йому схотілося. Дякуємо й за це.” Лейтмотивом роману, написаного в затишному центральноєвропейському містечку, є прихована, але запекла туга за Європою, яка [туга] виходить назовні аж в останніх абзацах роману: „Іноді нам сниться Європа... Щось таке пригадується: теплі моря, мармурові брами, гарячі камені, виткі рослини півдня, самотні вежі. Але довго це не триває.” Цими словами письменник звертається до, може, ще не зовсім заснулої європейської ментальності українців, які покликані бути європейцями, але вже кілька століть з примусу чи добровільно зрікаються цього.

Звідки ж узялась ота „чорна невдячність” до Москви? Авторський голос сприймає це місто як величезну потворну істоту, яка розбестила українців, спотворила їх національне обличчя, примусово змішала з іншими культурами і дала засвоїти цілковито чужі цінності, позбавила права не тільки на власне пиво, а й на дещо значно серйозніше. Що саме – відкрито не говориться. Та „не вічно ж їй отруювати світ бацилами зла, пригнічення й аґресивного тупого руйнування!”

Для увиразнення своєї думки автор не шкодує засобів. Адже на початку 90-х накотила одна з хвиль літературної свободи, тому письменник досить нецнотливо ставиться до вульгаризмів та лайки на догоду реалістичності. Ще одна стильова особливість – уникання прямих контрастів „у нас – у них”, „добре-погано” і подібних (про що вже сказано вище). Це надто примітивно для Андруховича. Він воліє свої почуття показувати затінено: хто знає, той зрозуміє; тому найпалкіші, найпотаємніші бажання, ба навіть мрії, виходять назовні в напівіронічних задерикуватих фразах, за якими десь чується спектр почуттів від захвату до ніжності.

Ліричний герой Андруховича постає у романі оптимістичним – щирим і не зневіреним. Та й сам роман „Московіада”, світлий, як міф, покликаний „засяяти провідною зорею для всіх цих [...] енків” (знову цей іронічно-високий стиль!). Навряд чи варто сприймати твір як програму, але як позицію – запевне. Можливо, навіть позицію щодо відродження національної ідеї. „Головне – дожити до завтра. Дотягнути до станції Київ”. Далі – вибираймо самі...