Микола Томенко «Теорія українського кохання»: неполітична любов

теґи: Микола Томенко, Теорія українського кохання
Микола Томенко: Теорія українського коханняСьогодні серед людей склалося усталене ставлення до політиків як до тих, які просто наживають на чужих грошах і нічого ніколи не роблять. Тому не дивно, що від початку маєш певну упередженість щодо будь-яких праць, виданих під іменем-брендом відомого політика. Але після прочитання книги Миколи Томенка «Теорія українського кохання» будь-які стереотипи, у всілякому випадку щодо цієї особи, розвіюються.

Загалом тема, яку піднімає у своїй праці Томенко, є малодослідженою, але дуже цікавою. Сама наука етнопсихологія у нашій державі поки що й досі знаходиться на початковому етапі. Для самовизначення нашого подальшого шляху в європейському та світовому контексті маємо чітко визначити і свої моральні орієнтири.

Автор ставить за мету з’ясувати, у чому ж феномен українського кохання. Як каже сам Томенко у передмові: «Це радше бажання підняти голос на захист української традиції від псевдо української шароварщини й апологетики чи від розчинення у хаосі маскультурного цинізму». Автор також робить великий акцент на розрізненні понять кохання й любов, яке, до речі, притаманне геть не багатьом мовам, серед яких і українська, а також намагається виокремити власне структуру творення українського кохання. Для цього він звертається по допомогу до творів українських діячів, а також до їх епістолярної спадщини.

Дуже цікавою є підбірка «співавторів» книги. Томенко простежує, як сприймали кохання українські діячі – від Сковороди до Олеся Гончара, від Марка Вовчка й Анни Керн до Олени Теліги й Соломії Крушельницької. Окрім цього, привертає увагу так званий короткий словник українського кохання, де ми знаходимо епітети до слів кохання, любов, жінка і чоловік.

На сторінках своєї книги автор критикує усі закиди щодо відсутності публічного фізичного вияву кохання, яке так активно почало пропагуватися в ХХ столітті й продовжує нав’язуватися і в наш час. «Українці ніколи не були циніками, тому сьогоднішня «еротизація» нації через масову культуру чи то зі Сходу, чи то із Заходу є не лише антиполітичною та антиестетичною: вона – протиприродна».

Автор виводить концепцію кохання від серця, або кохання за серцем, яке є невід’ємною складовою етнопсихології, ментальності українця. Найперше Томенко звертається до філософії Г.Сковороди, водночас розвінчуючи міф про начебто нетрадиційні стосунки мандрівного філософа з його учнем М. Ковалінським. Автор детально пояснює, що у листуванні Сковорода вживає термін «caritas» на позначення любові, що базується на засадах етики й моралі, який просто був неправильно перекладений В. Петровим.

Аналізуючи твори інших письменників (Т.Шевченко, Л.Українка, І. Франко, В. Винниченко,М. Костомаров, М. Стельмах, М. Вороний та ін.), автор виробляє таку своєрідну схему: серце – душа – кохання – любов.

Співставивши семантично два останні поняття, Томенко зупиняється на думці, що кохання можна окреслювати як самозречення, принесення себе в жертву власним почуттям і пристрастям, а любов, яка найчастіше виникає з кохання, є взаємопідтримкою, прагненням щонайперше допомогти, а вже потім – «отримати щось для свого духовного життя, а отже, для себе». Зазвичай кохання припиняється тоді, коли закінчується загадковість і неповторність.

Він приходить до беззаперечного висновку, що ідеалом українського кохання-любові є «прагнення здобути любов, не втративши кохання».

Як одне із спостережень можу навести також приклад з мовної системи: в українській мові існує дієслово розлюбити, натомість дієслова розкохати ви ніде не знайдете. Це найперше, певно, пояснюється оцією швидкісною трансформацією, перетіканням кохання в любов.

В. Винниченко, постать якого М. Томенко також уводить до кола співавторів, досить повно визначив своє ставлення до цих почуттів: «Кохання – це зойк крови, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі... Любов – це вростання, це просякання до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням… Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу… Кохання приходить зразу.., любов приходить помалу, з стражданням… Кохання любить тільки себе і для себе… Любов оддає себе для любого».

Цікавим у роботі Томенко є те, що він окремо описує ставлення до цієї проблеми чоловіків і окремо жінок, а також показує еволюцію філософських тенденцій у цій сфері у хронологічних рамках.

Одне лишається беззаперечним – перший крок у вивченні цього самобутнього явища на теренах сучасної України зроблено, і зроблено досить удало. Лишається тільки пройнятися духом цієї книги й спробувати самому розібратися у власних почуттях і тенденціях. І співвіднести їх з українською ментальністю.