Мирослав Слабошпицький: «На мапі європейської кіноіндустрії Україна відсутня...»

Молодий режисер Мирослав Слабошпицький, короткометражний «Діагноз» якого цьогоріч, вперше за сім останніх років, представляв Україну на Міжнародному кінофестивалі у Берліні, привіз з німецької столиці море вражень, ідей та пропозицій.

У березні український «Діагноз» побуває на кіномарафонах у Тампере, згодом - у Санкт-Петербурзі. У запасі - запрошення з Італії, Греції та Німеччини. Коли ж українського фаворита «Берлінале» покажуть на батьківщині? «Жодних пропозицій з України я не отримував, тому, напевно, доведеться знову все робити самому...», - зазначає режисер. 

- Яке враження від «Берлінале»?

- Це - приголомшлива подія. На 10 днів Берлін перетворюється на кіномісто. Я був у Берліні 11 днів. Спілкувався з багатьма німецькими режисерами, продюсерами. Висновок, який зробив, – поки в Україні не зміниться керівник Державної служби кінематографії, нічого путнього з цього не буде. Був вражений різницею між тим, що знімаю я та мої європейські колеги, і тим, що відповідає цнотливим критеріям цензурного органу – Державної служби кінематографії. Різниця колосальна! Владу над кіно в Україні захопили люди, які нічого у кіно не тямлять...

- Яка, на вашу думку, основна причина, що «Діагноз» - стрічка, яку називали фаворитом, залишилася поза призовим бортом?

- Основна причина – склад журі. До складу журі короткого метра входили директор німецького фестивалю в Обергаузені Ларс Генрік Гас, знаний завдяки увазі до експериментів у галузі кіномови, та філіппінський режисер Хван Де Ла Круз, який займається пошуками на межі відеоарту і цифрових технологій. Практично всі нагороджені в цьому конкурсі роботи були чимось подібними. Я б навіть сказав, що у нашому конкурсі відео перемогло кіно. Журі ж не оцінює роботи, а нагороджує їх. Тобто керується власними вподобаннями. Цього разу нагородили експериментальні з точки зору форми роботи. Наступного року буде інше журі, і відзнаки дістануться іншим фільмам... Зрештою, бути єдиним українським фільмом, визнаним у Європі, – це не поразка. Це радше перемога. Бути одним з 11 учасників короткометражного конкурсу чи з 18, якщо йдеться про повний метр, потрапити до «когорти» найактуальніших фільмів Європи за версією «Берлінале» – це визнання. Прем’єра у конкурсній програмі «Берлінале» – дуже вдалий старт для фільму. І вдалий старт для його творців. Далі на них чекає сила силенна фестивалів і підвищена увага з боку дистриб’юторів та продюсерів.

- Чи зробили ви для себе якісь відкриття на фестивалі?

- Привіз з фестивалю кілограм візитівок. У кінобізнесі 9 з 10 проектів закінчуються нічим, тому поки що не загадую... Шкода лише, що Міністерство культури України і Державна служба кінематографії ніяк не зреагували на звістку, що «Діагноз» представляє Україну на «Берлінале». Хоча ні, реакція таки була. Вони помістили на своєму сайті офіційний прес-реліз фільму, вирізавши з нього фразу «Фільм знято без жодної підтримки Державної служби кінематографії України та інших державних структур».

- Чи стикалися ви з неприязним ставленням на фестивалі? Адже завжди, якщо хтось хвалить, то знайдеться і той, що сварить...

- Ще коли я мав шанси отримати «Ведмедя» , придворні критики через газети довели до мого відома, що я все одно не матиму підтримки з боку Державної служби кінематографії України. Мовляв, «он, у Стрембіцького «Золота гілка» – і він не знімає, так тобі тим більше не дамо». Я б на їхньому місці не говорив би таке з бравадою, а згорів би від сорому... Німці й поляки добре сприйняли фільм. Одна київська газета назвала його «чорним піаром України». Це при тому, що автор статті фільму не бачила. Я зняв жорстку і провокативну картину, в якій розв’язував для себе насамперед художні завдання. А щодо «чорного піару» України – то кращого «чорного піару» для країни, ніж дії чиновників, годі й шукати...

- Ви, мабуть, переглянули у Німеччині силу силенну кіно. Порівняйте, будь ласка, тенденції. До чого тяжіє нині світовий кінематограф?

- Кіно стало реалістичнішим, ближчим до життя. Я дивлюся багато фільмів. Кіновиробництво стає доступнішим, у зв’язку з революцією цифрових технологій. Скажімо, тріумфатор конкурсу повного метра на «Берлінале» парагвайський «Гігант», що отримав «Срібного ведмедя» за режисуру, та ще два призи, зняті на цифрову камеру. Інша річ, якщо працюєш з цифровим зображенням, його не так вже й легко дотягти на постпродукції до рівня кіно. Виходить все одно не набагато дешевше.

- Як у Європі ставляться до України - зі співчуттям, бо ми на дні в галузі кіно, чи як на перспективну країну в кіноіндустрії?

- Поняття «українська кіноіндустрія» для європейців не існує. Є окремі персоналії, але школи, тенденцій немає. Керівництво Державної служби кінематографії старанно винищує будь-які паростки молодості та європейськості у молодому українському кіно. Україна мала позитивні аванси на хвилі Помаранчевої революції. Треба було бачити кіноринок фестивалю «Молодість» у перший післяреволюційний рік! Я тоді саме брав участь у «Молодості» з короткометражкою «Інцидент». Інтерес до українського кіно був шалений, і шанси неймовірні. Зараз ситуація кардинально змінилася «завдяки» керівництву Державної служби кінематографії. Україна збиралася знімати «Тараса Бульбу» з Жераром Депардьє, аж до часу поки фільмом не зайнявся наш земляк Володимир Бортко, що ще за радянських часів виїхав до Петербурга і відбувся як художник саме у Росії. Українське чиновництво образило Єжи Гоффмана. Так само, як завдяки всеєвропейському скандалу про невиконання своїх зобов’язань щодо фільму «Душка» Йоса Стерлінга, – українська культурна влада вчергове підтвердила звання «ненадійного партера». Тож на мапі європейської кіноіндустрії Україна відсутня...

- Знаю, що маєте власну точку зору щодо боротьби з порнографією та думку про Закон України «Про захист суспільної моралі від продукції, яка пропагує порнографію»...

- Зараз готується новий закон. Старий був не законом, а шкільним твором 1970-х років у сільській школі. Новий може бути кращий, але все одно сповнений ганебностей. Нами правлять невігласи. У культурному розумінні. Моя позиція з приводу боротьби з порнографією гранично проста. Перше: право на доступ до порнографії повнолітніх осіб є правом на доступ до інформації. Себто обмеження доступу до інформації є зазіханням на свободу слова. Таким є законодавство усіх європейських країн та США. Можете подивитися фільм «Народ проти Ларі Флінта» Мілоша Формана – там все це показано. По-друге, з християнської точки зору, людина, що бере на себе функції цензора, впадає в гріх гордині. А по-третє, боротися з фільмами, які заохочують народ до сексу у країні, де смертність перевищує народжуваність, може тільки ворог цієї країни або ідіот...