«Новий Єрусалим» Борислава Пекича: п’ятий елемент

«Борислав Пекич (1930-1992) – один із найвідоміших сербських письменників ХХ століття, автор багатьох романів, кілька з яких екранізовано, збірок оповідань, драм, есеїв, мемуарів, лауреат безлічі літературних премій» – пишеться на обкладинці книжки видавництва «Кальварія» «Новий Єрусалим: готична хроніка», автором якої є оцей самий визначний і відомий Борислав Пекич.

Не спішіть виправдовуватись і шукати причин своєї кричущої необізнаності у сербській літературі. Навіть усезнаючий Google не видає на запит «Борислав Пекич» жодного посилання російською мовою, а знайдені ним україномовні сторінки усі будуть пов’язані з новим виданням «Кальварії». Чому так? Шляхи історії не тлумачаться просто й однозначно. Можливо, причина тому – антирадянські настрої письменника, його неприйняття тоталітаризму й догматизму. Можливо, річ у добровільному багаторічному вигнанні, яке ще так недавно могло трактуватись, як зрада. Можливо, справа в темах його творів, частина яких базується на власному досвіді боротьби з «визволителями», ув’язнення з політичних причин, політичної еміграції. А може, вся справа в тім, що й сам Пекич, як один з героїв «Нового Єрусалима», майстер художньої різьби Думетріус кир-Ангелос, – істота вогню, такі люди «як зірки, народження яких ми бачимо через мільйони років після того, як вони згасли, але ніколи його не чуємо».

«Новий Єрусалим» – це збірка з п’яти новел. Дія кожної з них відбувається в іншому забутому Богом місці і в інший час, в час непростий, жорстокий. Вони прості і вишукані, глибокі й легкі, сповнені роздумів і динаміки водночас. Кожна з них розказана у свій особливий манер. Тут – містичний шепіт балканських легенд, холодна витриманість анонімної сповіді, безпристрасний лекційний голос аналітика, кухонна бесіда віддавна близьких людей, заклики запаленого ідеєю науковця з поетичною душею. Але всі 5 сюжетів складають спільний задум, одну історію, яка ставить питання в кінці, а відповіді дає на початку. Ця історія каже про добро і зло, про запеклу боротьбу між ними, про їхню тотожність, яка так легко встановлюється і яку так складно потім побачити, про те, як, потрапивши у вир правічної війни, людина втрачає найголовніше – вона перестає чути звук сопілки Музиканта Золотих часів, пісню, яка має вести її складними і переплутаними шляхами доль та виборів.

Герої новел «Нового Єрусалима» – люди, яких хочеться назвати сіллю землі. Вони творять своє життя, як мистецтво, а мистецтво для них є життям. Цих людей Пекич відносить до елементів, які здавна вважаються матеріалом світу: вогонь, земля, вода, повітря, метал. Вони – істоти цих елементів, ці елементи – їхня природа й доля. Їхнє мистецтво, народжене з болем і мукою, зміню життя інших, змінює хід подій.

Історія людства сповнена жаху і жорстокості. І поки вона триває – тривають людські безумства. Ми обурюємось, читаючи про середньовічне винищення відьом? Хтозна, чим з того, у що віримо ми, так само щиро обурюватимуться ваші нащадки… А можливо, буде навпаки, і у них просто не вистачить зухвалості оцінити усі масштаби наших злочинів. І вони, як і герой п’ятої новели, дійдуть висновку, що Гулаг – ідеальна цивілізація, адже змусити людей до такого життя просто неможливо.

«Кожного разу думали, що це – кінець світу, – розмірковує великий митець кир-Ангелос, – Багато людей повмирало, то правда, міста спорожніли, цвинтарі переповнились, шляхами гуляв один вітер, але світ не збезлюдів. По кількох десятиліттях усе повертається у свою колію, все залишається, як було».

Уже після першої новели з «Нового Єрусалима» український читач, досі не знайомий з Бориславом Пекичем, розуміє, що ця людина не дарма отримувала усі можливі премії, користувалась увагою читачів та критиків. А дочитавши книжку до кінця, він уже анітрохи не сумнівається, що цей автор вартий називатись не лише однією із найвизначніших постатей сербської літератури ХХ ст, а й видатним діячем світового письменництва.