Олена Захарченко: «Деякі книжки двотисячників хочеться викинути з вікна»

Артем та Олена Захарченки – поки що маловідомі, але прогресивні письменники. Щойно з друку вийшли їхні книжки: «Брат-і-сестра» (Олени) та «Чумацька траса» (Артема). Ми зустрілися на дитячому майданчику однієї з терас Володимирської гірки. На перший погляд – звичайна родина – мама, тато, двоє синів. Батьки сперечаються, шукаючи винного у запізненні. Цього разу ми розмовляли з Оленою. Результат – її міркування про двотисячників, розповіді про нову книгу, родину, комуну і львівський форум.

Ви запрошені на Львівський форум. Розкажіть про вашу участь у ньому.
Ми займаємось фестивалем молодих поетів – і не тільки поетів – дітищем Стронговського. Стронговський його не робить цього року – а ми робимо… Ну організовуємо – все так собі. Важче, ніж ми собі думали спочатку. Труднощі якось самі собою з’являються – там, де їх не мало бути, вилазять.

Якого роду заходи?
Буде два заходи в суботу 15 вересня – вранці о 14-й годині і ввечері о 17-й. Будуть читати поети свої тексти, а 14 вересня о 15:30 – письменники читатимуть прозу.

А ви як читці берете участь?
Я читатиму прозу, а Артем буде вести поетичну акцію.

А які тексти читатимете – «Вишивані гарбузи», «Брат-і-сестра» чи щось новеньке?
Щось новеньке.

А наскільки це відрізняється від «Вишиваних гарбузів» ?
Ну, там теж русалки ходять… і нечисть всяка. Але «Вишивані гарбузи» такі несистематизовані, там всього потроху нахапано. А тут з’являється система, структура.

А головний персонаж?
Головних персонажів аж два. Вони з потойбічного світу, але дивні – вони живі, перш за все. Там майже всі живі. Але час від часу різні покійники у це діло влазять.

«Вишивані гарбузи» – як вони писалися, видавалися? Як все було?
Ну, писала я, писала новели. Потім зрозуміла, що мені набридло, що треба писати щось довше. Написала «Вишивані гарбузи». Але вони були дуже погані і якось по-другому називалися. А потім я на них подивилися, сіла і переписала. І вони вже стали більш-менш. Тоді ми їх послали в «Факт» разом з Артемовою «Трасою». Вони там лежали півроку і тоді нам сказали, що будуть видавати.

У «Вишиваних гарбузах» є елементи і християнства, і язичництва, і східних філософій… Чому ви зробили такий синтез?
Написала просто те, що хотіла. Що не влізло – повикидала.

«Вишивані гарбузи» номінували на кращу книгу ВВС. Як ви про це дізналися?
З Інтернету. Та на «Майдані» написали із закликом голосувати.

Ви читали книжки-фіналісти конкурсу?
Читала. Таню Малярчук. Дереша все читала… Тільки після його книг ходиш якась така сама не своя – тому останню його книжку навіть не купувала… Денисенко я погортала, але мені не сподобалося.

А є бажання взагалі брати участь у конкурсах? І чи потрібне суперництво?
Суперництво потрібне. Навіть без конкурсів – все одно одне на одного письменники дивитимуться. Але різні конкурси бувають – одні потрібні, інші – менше. Хоча для сучасної літератури – всі конкурси потрібні.

А якого роду суперництво було б корисне?
Найкраще мірятися тим, як купують, як читають. Якби ще правду казали… бо критики нема. А ті рецензії, що пишуться – якісь некритичні.

Вас відносять до покоління двотисячників. Ви вірите в це явище?
Я в свій час дуже відстоювала, що двотисячників не існує, аналізувала твори, щось доводила. Мені здавалося, що вони не пишуть нічого нового – тільки сказали, що вони покоління, бо за віком підходить…

Але покоління це, все ж таки, є. І воно відрізняється не тим, що це – двотисячники, а іншістю. Бо раніше було 3-5 письменники, котрі дуже мало писали. Тоді за життя вважалося нормальним написати 4 книги… А письменник має багато писати – дві книжки на рік. Але була криза – і вирішили, що одна книжка на два роки – то нормально. Бувало, і по десять років нічого не писали. А нове покоління розуміє ті нюанси…
Загалом їх важко схарактеризувати… я подумаю – і колись ясніше сформулюю, бо поки що воно мутне.

Одного разу в Інтернеті прозвучала думка, що двотисячники – то покоління з багатьма нулями, тобто покоління поганих письменників. Ви згодні з цим?
Вони ще молоді. Що взагалі можна сказати про книгу, написану людиною у 18 років? Але за пару років вони вийдуть на інший рівень. До 30 років людина виписується – і стає видно, як вона писатиме. Так само, як дивитися, як Галя Ткачук пише.

Ви читали книжки двотисячників? Які?
Всіх підряд… Деякі були такі жахливі – з вікна хотілося викинути. Але я думала: «Всі читають – і я читатиму».

Ще кілька років тому видавали дуже мало книжок – але останнім часом все якось прорвало. Чому так сталося?
З’явилися видавництва, з’явився попит. Раніше і Забужко боялися видавати – думали, буде лежати… але все потроху пішло – так мало статися…

Видавці повірили в те, що книжку можна продавати. І письменник тепер зацікавлений у тому, щоб продати свою книжку. Що зараз можна продати людям?
Є багато напрямків. Є жовта література, на яку завжди є попит. Тільки вона переважно видається російською мовою. Видайте українською детектив – навіть краще буде. Ось у Волинській області чи в Рівненській – студенти краще братимуть, бо деякі з них вже не знають російської мови.

Книжки-то купують, але вважається, що українську літературу споживає дуже обмежене і нечисленне коло читачів.
Аудиторія постійно збільшується. Є багато людей, котрі не знають, що така література продається. Вони купують те, що на вокзалі продається. Ось я студентів мучила – питала, яких вони українських письменників знають. Відправляла їх до книгарні. Студенти потім приходили з такими очима і казала, що знайшли там цікавого письменника. Якось інформації у людей немає.

Зараз серед письменників є нова мода – писати дитячі книжки. Ви не збираєтеся?
Я для дітей казочки складаю – розкажу і забуду. Дитячі книжки – це добре, бо їх дуже мало. Накупила книжок на Форумі – і вже всі перечитали. Зараз я ще не готова до написання дитячої книжечки. Починаю – а воно кудись завертає в сторону.

Чоловік допомагає писати?
Він зразу читає все те, каже: «Яке воно жахливе! Повикидай все далеко і нікому не показуй, це на рівні третього класу, перепиши, а то засміють». Він вичитує, коми ставить…

Ваша родина – родина творчих особистостей. Одним з епізодів життя такої родини була ваша комуна із Романенками. Розкажіть про цю комуну.
Це було дуже загадково і цікаво. Раніше вони до нас в гості часто ходили. І якось вони прийшли до нас – і Артем каже «А давайте жити комуною». Романенко відразу погодився, а Галя сказала, що не хоче. А згодом вони сказали, що вирішили одружитися і житимуть з нами. Було цікаво, живо, постійно про все балакали. У Романенка була купа ідей, у Артема теж… а тепер треба дзвонити по телефону – спілкування вже не таке.

Але крім «прикольності» є ще й побут.
Та хата була дуже стара – не було гарячої води, в каструльках гріли… Я боялася, що буде важко, бо дві хазяйки на кухні. Але ми жодного разу і не посварилися через побут.

Раніше ви жили в Рівному. Тепер – у Києві. Як пишеться у великому місті?
Та добре. Ми ж спочатку жили у старій-старій неремонтованій хаті. Ми її трохи осучаснили, але вона все одно зберігала свій дух старовинно-київський. А прискорений ритм Києва – навіть краще. Бо у Рівному засинаєш – все чекаєш, коли щось станеться.