Отар Довженко: «Хто такий широкий загал? Я з ним незнайомий»

Отар Довженко – молодий автор, чия книжка «Квітослава» вийшла у видавництві «Факт». Крім того, Отар – талановитий журналіст і неординарний співрозмовник. Ми зустрілися спекотного вечора. Отар вийшов із підземки з «дознячком» кави. За горнятком цього допінгу ми й вели розмову, де письменник розповів про «Квітославу» та свої плани на майбутнє.

- Розкажи про свою діяльність як критика.
Я колись був засновником-редактором сайту «Літклуб» і мусив якимось чином все робити сам – писати звіти-репортажі літературних подій і писати відгуки про книжки. Свого часу я написав дуже критичну статтю про Дереша для «Книжника», але, як потім виявилося, Дереш запам’ятав це на кілька років. Колись його запитали, чи знає він Отара Довженка, і Дереш відповів, що це той, хто написав злу статтю. Потім його переконали, що насправді я не такий поганий. Мені все одно, але на цьому прикладі я запам’ятав, що безапеляційно негативна рецензія може завдати шкоди письменнику – бо письменник, як дитина, вразливий. Після того я негативних рецензій не пишу. Взагалі, мені дуже хочеться написати рецензію про книжку Каті Калитко «Містерія». Але чим більше я все обдумую, тим страшніше писати. Найгірше мені вдається порівняння з іншою літературою. Річ у тім, що я не маю структурованої начитаності – там, де інша людина повставляє порівняння з десятьма авторами, яких вона читала, то мені більше хочеться повставляти свої асоціації. Взагалі, останнім часом я читаю книжки людей свого покоління, а також своїх жж-френдів, і писати правду про їхні книжки не випадає.

- Що таке «наше покоління»?
Це люди, які останнім часом почали видаватися, так звані двотисячники. На початку 2000-х було активне обговорення теми двотисячників, коли одні кричали «Ми двотисячники!», інші кричали «Ми не двотисячники!». Мені здається, ті люди, які зараз пишуть, які зараз молоді, яким від 17 до 30, які, власне, взаємодіють між собою – це є теперішнє покоління, частиною якого я себе вважаю. І я не дуже з того тішуся, бо то є покоління недосконале, слабке покоління. Бо покоління, яке було перед нами – той самий Жадан, Бондар і так далі, не кажучи вже про Андруховича та Ірванця – було яскравіше. Не так яскравіші – серед нашого покоління теж є люди яскраві – але те покоління якось міцніше стояло ногами на землі. Покоління, виховане свободою, пострадянське, люди, які не нюхали радянські портянки – вони слабенькі, не навчені боротися, виживати.

- А як пан Довженко перейшов від критики до писання?
Коли я приїхав до Львова, у 2001-му – на початку 2002 року, у мене був такий період дивного душевного стану, душевного ексгібіціонізму. І тоді я писав якісь мініатюрки. Зараз мені було б навіть соромно на них подивитися, а тоді мені того цілком вистачало. Весною 2003 року я написав перший осмислений твір. Це була смішна історія. Мій шеф – я працював у поліграфічній фірмі – збирався видавати газету оголошень, він спитав, чи хочу я бути головним редактором. У мене була журналістська освіта, але він вирішив мене перевірити і попросив написати есей. Тема була «Спогади молодого шлагбаума». Потім він якось про те забув. А я подумав, що можна і написати. А у мене саме був стан, близький до нервового зриву, я сів і за кілька днів написав «Пісню шлагбаума», яка увійшла у збірочку, яка в мене вийшла. Активний період писання був у 2003-2004 році. Все, що писалося потім, чекає того, що я потім буду його дописувати.

- А як прийшла ідея написати про дівчину Квітославу?
«Квітослава» – це теж така смішна історія. У мене давно зріла ідея написати пародійний твір про галичан, збірку анекдотів, жартівливих історій. На вихідних, на роботі, коли не було чим зайнятися, я вигадував мініатюрки, де фігурувала Квітослава – такий збірний образ галицької дівчини. Але десь після 3-4 мініатюрки вони трансформувалися в повість. У тексті я спеціально полишав ті перші мініатюрки, хоча вони не вписуються в те, як потім той образ трансформувався. Тим більше, повість написана маленькими різножанровими шматочками. Кожен шматочок писався з одного разу, кожен виношувався цілий день, а потім ввечері записувався.
А чому дівчина? Дівчата хороші, цікаві. Мені завжди було цікаво, як мислить жінка, як живе. Мені здається, багато в Квітославі є і від мене. Говорити про це важко, бо я вже пережив і перестраждав все, пов’язане з текстом. Це вже перегорнута сторінка мого життя.

- А яка буде наступна сторінка?
Я після того намагався багато що писати, у мене були великі задуми – але не вистачило терпіння їх реалізувати. Це були герої-чоловіки. Їх об’єднує те, що це молоді люди, напевно, нестандартні, напевно, все це про любов... Крім як про любов, особливо нема про що писати в цьому світі. Є декілька майже дописаних речей. Деякі з них я готую до перекладного видання – щось допишеться, а деякі готові, але не увійшли до збірки «Квітослава», що вийшла у «Факті».

- «Пісня молодого шлагбаума» і «Квітослава» не є автобіографічними. Але «Я кохаю музику» схоже на автобіографічний текст. Розкажи, як він писався.
Насправді, там автобіографічні емоції. Є багато людей, які вважають, що вони там є. Це правда, але я не ставив на меті їх виписати і написати про них. Це був період сильного самозаглиблення, я багато думав... Мені завжди хотілося якось метафоризувати те, чим є музика у моєму житті. Чесно кажучи, це занадто особисте, тому мені довелося зробити той твір настільки дворівневим, що лінія основна повністю перекриває метафоричну. При тому, що там є ключ до метафоризації, ніхто його не бачить. І слава богу! Я б ніколи не хотів перечитувати той текст, там багато речей, наївних для мене – але багатьох, як не дивно, той рівень відвертості чіпляє. Зараз би я так вже не написав.

- Романи, що зараз виходять, мають два напрямки. Одні – це фікшн, мають певний сюжет, фабулу, персонажів, інтригу. Інші – це автобіографічний опис життя, обсмоктування різних його подробиць. На твою думку, за чим майбутнє?
І те, і те, цікаво читати. Але фікшн є основою письменницького ремесла – тобто речі не ліричного складу, а речі, в основі яких лежать думки і почуття автора і які певним чином перероблені і не лежать на поверхні. Якщо далеко не йти, взяти того самого Андруховича і його ліричні твори – «Московіаду» і «Таємницю» – я вважаю, що це не найкраще, що він створив. У вічності лишаються речі, певною мірою відсторонено написані. Бо вмирає людина – вмирають речі, засновані на повсякденному, зрозумілі лише певному поколінню. Так само те, що я писав, значною мірою теж колись буде незрозуміле людям, і слава богу. Фікшн має бути основою. Але і лірика є запитаною та цікавою. Та й у фікшині так само може бути багато почуттів автора, авторського самовираження.

- Вже кілька разів звучала думка на кшталт «мене не зрозуміють, і слава богу». Тобі так подобається роль незрозумілого генія?
Та який там геній! Просто коли ти пишеш, то бачиш свій текст абсолютно інакше, ніж читач. Багато що пишеться для себе, хоча це неправильно, адже письменник повинен писати для читача. Але мені це не вдалося – навіть коли впорядковували збірку «Квітослава». Хоча зараз розумію, що треба було переступити через себе і таки поколупатися в текстах.

- У тебе дуже цікавий та насичений життєвий шлях. Знаючи, що всі люди вуайєристи, чи виникало бажання написати текст про власне життя?
З одного боку – так. Там справді були цікаві речі. Але так само як для однієї людини легко взяти й перенести стіл, а для паралітика поворухнути пальцем – це вже подвиг, так і важливість подій, що були в мене, зрозуміла лише людям, що мене знають. І мені зараз, коли згадую те, що було 5-6 років тому – а то були найважливіші, найнеординарніші події мого життя, пов’язані з переїздом до Львова – також ті події починають видаватися не такими важливими. Коли я два роки тому сів і про все те написав, то думав «Боже, як це все прозаїчно». Звісно, реалізувати задум, про який ти кажеш, можна. Але для цього потрібно створити такий сильний ліричний настрій, коли всі події будуть важливі – щоб відбити закономірне запитання «ну і шо?», яке виникає у читача в будь-якому разі під час читання надривного автобіографічного тексту. Також є можливість написати про все з гумором. Але тоді я з гумором не дружив, гумор до мене повернувся трохи згодом...
До того ж, це все зав’язане на особистому житті. Часто пишуть про рідних-близьких, називаючи їх своїми іменами або чужими іменами, але я би не хотів так робити. Тому що, в принципі, інтриги, екшену як такого, крім переїзду до Львова та поневіряння по Львові, не було. Все базувалося на почуттях. Тому мені важко буде тримати такий градус оповіді, щоб тримати читача.


- А розкажи про ту перекладну збірку.
Страшно про це говорити поки що. Цей контракт ще не підписаний. Люди запропонували мені перекластися німецькою мовою та видатися в Німеччині. Мені дали час до вересня, щоб доукомплектувати збірку. Я трохи забобонний в таких справах – поки воно не зроблено, я не люблю про це говорити. Навіть коли виходила книжка в «Факті», про це, крім видавців, знали ще двоє найближчих друзів. Мої батьки побачили ту книжку вже в книгарні. Моя мати приїхала до мене, розмахуючи книжкою зі словами «Ти мені нічого не сказав!» Не знаю, я якось до того ставився – не хотів сильно хвалитися.

- А кого ти зараз читаєш?
У мене зараз таке життя, що я деградую до рівня кільчастого черв’яка. Я дуже мало читаю, у мене мало часу – я працюю редактором, де ти постійно маєш справу з текстами, де ти постійно маєш бути в курсі події. Плюс особисте життя. Тому за книжку я беруся лише тоді, коли кудись їду в поїзді. Останні книжки я прочитав, коли востаннє десь їздив. Само собою, мав прочитати «Таємницю» Андуховича, зараз маю в сумці «Сьомгу» Софії Андрухович. Ще – «БЖД» Ушкалова, хороша книжка. Ну і Катя Калитко «Містерія», теж непересічна книжка. Починаючи з січня, це все, що я прочитав. А коли я жив у Львові, то читав по книжці на день. Я ходив кожні два дні з торбою на вторинний книжковий ринок – вдома полиці були заставлені книжками.
Мені здається, що київський темп для мене трохи неприродний. Тут потрібно проводити по 2 години на день в транспорті – а це суперечить моїм природнім біоритмам... Я взагалі не знаю, що зараз коїться в літературі. І навіть не наважуюся ходити на різні літературні акції.

- Є в інтернеті інформація, присвячена конкурсу «Найкраща книга Бі-Бі-Сі», на якому ти увійшов у п’ятірку призерів. Йдеться про фальсифікації під час голосування. Що ти можеш про це розповісти?
Це така неприємна була історія. Ідея була така – люди, шляхом інтернет-номінування та голосування, вибирали книжки, а потім журі вибирало ту, що їм здалася найкращою. Технологія інтернет-накруток всім відома, і якісь націонал-арійці номінували свого націонал-арійця – там щось про релігію чи про масонів, я не впевнений. Їхня книжка не пройшла, пройшла моя книжка, книжка Лариси Денисенко, Тані Малярчук, за яку я дуже вболівав, Андрухович знявся, були ще Дереш і Жадан. А коли почався той сморід, що Бі-Бі-Сі просуває своїх, мені було дуже неприємно. Я не номінувався, я за себе не голосував... Було дуже неприємно, тому радість від виходу в фінал трохи нівелювалася.

- А які в тебе були літературні гуру? Або музичні?
Письменник ніколи не відповість на це питання чесно. Бо якщо хтось справді вплинув, письменник то приховає. Я сподіваюся, що безпосереднього впливу на те, що я писав, ніхто не має. Є багато алюзій на музичні твори угорських груп. Перші три львівські роки було захоплення угорською альтернативною музикою, яку я потроху почав розуміти. Тому ті алюзії розуміють лише ті, хто також слухає ту музику. Але зараз я покаявся – і тепер всі знають. А що стосується літератури – мені здається, що ні. Я ніколи не піддавався такому впливу. Якщо ти можеш писати під своїх гуру, не вчителів, а тих, чиєю творчістю захоплюєшся – то ти справді крутий. Наприклад, є десяток імен моїх гуру, і писати схоже на них, не в плані пародій, а в плані художніх параметрів, дуже складно.

-А хто тебе читає, як ти думаєш?
Я не думаю, я знаю. Найміцніше ядро читачів книжки «Квітослава» – це дівчатка на ім’я Квітослава. Їх не так багато, але всі вони купили книжку. А загалом, це люди, молодші від мене або мого віку. Але я сподіваюся, що потім писатимуться більш дорослі речі, бо виїжджати весь час на підлітковій тематиці я не хочу.

- Який міг би бути секрет популярності українського письменника? Зараз в Україні є проблема, бо книжки виходять, але про них ніхто не знає, тобто знає лише обмежене коло читачів.
А широкий загал хіба читає? Я з ним незнайомий, але щоб змусити широкий загал читати, потрібно написати якусь порнографію або супермістику, вкласти шалені гроші у рекламу. Я знаю такі випадки, коли був непоганий твір – але... є люди, які взагалі нічого ніколи не читали, тому коли даєш їм книгу, вони питають «А шо це таке?». Я думаю, що у нас більш-менш адекватна ситуація, і не буде так, як у Радянському союзі, коли видавалися мільйонні тиражі. Зараз змінилося життя – і у людей немає часу щось читати. Ті, хто цікавляться молодою українською літературою – будуть читати. Стеля, на мою думку, це 20 тисяч примірників. «Польові дослідження українського сексу» мали набагато більший тираж, але це, напевно, через те, що було слово «секс». Якщо з людей нашого покоління хтось продасть 20 тисяч, то це буде класно – прочитають всі, хто хотів.

- Але маленькі тиражі та гонорари перетворюють письменництво на хобі...
В принципі так. Я теж цю тезу багато разів повторював... Але потім я дізнався, що на Заході теж одиниці живуть за гонорари – і це, як правило, белетристи-попсовики. Ось і у нас Лада Лузіна чи Курков можуть жити за гонорар. Я нічого не маю проти Куркова, але мені здається, що то вже ремесло, а не від серця. Книжки, що я читав, про це свідчать. Ну їх на фіг, ті гонорари і ті тиражі... Скандальна література, жовта література друкується і продається великими тиражами. Художня література, складна література видається меншими тиражами. Винятком є хіба що класика – бо дітям у школі треба читати. Ось коли ми станемо класикою...