категорії: інтерв'ю

Надія Кошман: «Я вважаю, що на майданчику кожен повинен отримати своє задоволення...»

Надія КошманНадія Кошман, сучасний український режисер, «мама» вже восьми фільмів, в проектах у якої – ще два чи три. Її сценарій фільму «Світлячки» у 2001 році став лауреатом «Коронації слова», а у 2005 році міністерство культури, котре, загалом, не так часто цю культуру балує, профінансувало 7 українських кінострічок – 4 ігрові та 3 документальні. Одна з них, як ви вже здогадалися – це «Світлячки»...


Зусріч наша була дивною. По-перше, ми зустрілися в МакДональдcі – от вже де не сподівалася, так не сподівалася... А по-друге, моя роль з часом звелася до ролі Того-хто-тримає-диктофон. Надія Кошман, котрій, як виявилося потім, теж одного разу доводилося брати інтерв’ю, але не в кого-небудь, а в Мамонова (фільм «Живий»), дуже щиро відповідала на запитання про кіно взагалі й про найсмачніше, про зйомки «Світлячків» – надзвичайно світлого, неоромантичного (якщо вже потрібно клеїти ярлики) фільму, в котрому неначе оживає дитинство всіх людей одночасно.


Почнемо з початку. Одного разу Ви вирішили взяти участь у конкурсі «Коронація слова»...

Ні, початок був не таким. Я просто написала сценарій. Я записала, щоб не забути, історію, котру мені розповів хтось із друзів. Історію про хлопчика, який їздив у село, зустрів там дівчинку, і вони побудували собі будиночок у собачій будці. Ця історія була дещо інакша, не така, як у нас у фільмі. Словом, я записала цю історію, щоб не забути. Записала такою, як вона була, поклала в стіл, і там вона лежала близько року чи навіть більше. До тих пір, поки одна з подруг не запитала: «А чому ти не віддаси це на «Коронацію слова»? Хай люди почитають». А я їй: «Воно ж російською мовою». А вона: «Тобі що, важко перекласти? Все одно діалоги українською». Я переклала, відправила на «Коронацію». Потім за якийсь час вони зателефонували й сказали, щоб я прийшла на церемонію нагородження. Ось і все.

А потім, у 2005, у державі почалася програма фінансування короткометражних фільмів...

Так, це збіглося в часі абсолютно випадково. Студія «Кінематографіст» запропонувала мені віддати сценарій на конкурс при Міністерстві культури, який називався чи то «Фільми для дітей», чи то «Фільми про дітей»... я точно не пам’ятаю. А потім кіностудія подала всі документи, і ми отримали змогу знімати фільм за державні кошти.

СвітлячкиТо це таки фільм про дітей чи для дітей?

Це фільм про дітей, але не для дітей. Це такий ностальгічний фільм. Там про дітей тільки те, що діти – головні герої, а насправді стрічка адресована до людей середнього й старшого за середній вік.Дідусі-бабусі знайдуть там своїх світлячків, люди середнього віку – своїх. Не знаю, чи побачать там щось діти. Діти це кіно дивляться, бо там є собака, бо діти бігають по лісу – таке дітям подобається. Більше вони нічого з цього не розуміють, бо вони в цьому живуть. Неможливо сумувати за раєм, якщо ти в ньому живеш. Інша справа, коли тебе з нього вже виселили.

Про що цей фільм з Вашого погляду – погляду режисера й сценариста?

Про рай. Про те, що діти знають, як треба жити в світі. Що діти – мешканці раю. Вони ще недалеко від нього відійшли, вони знають, як потрібно любити, будувати дім, як робити, щоб було красиво, як потрібно піклуватися одне про одного... Вони це інтуїтивно знають. У них є це почуття райське. А в нас уже нема. Тому в фільмі кожен із персонажів згадує своє дитинство. Дід Льонька – своє, бабуся – своє. Кожен пам’ятає це по-різному... А у дітей – своє – вони живуть так, як собі уявляють. І виявляється, що живуть вони дуже правильно, зовсім не так, як їхні батьки.

У фільмі багато епізодів, у яких діти намагаються наслідувати дорослих – коли дівчинка фарбує губи, коли хлопчик дарує їй квіти. Чому?

Тому що вони розуміють, що так робити потрібно. Так робить мама, так робить тато, значить, і я так робитиму. Вони ж грають у доросле. Не розуміють, що ось тут – дитяче, а ось там – доросле. Вони намагаються чинити по-людськи, за великим рахунком. Потрібно бути красивою, бо новосілля. Потрібно дарувати квіти, бо новосілля. Ось і все.

А якщо припустити, що діти виросли? Яким було б їхнє доросле життя?

На жаль, тут історія трішечки сумна. Тому що цей фільм про інше життя. У всіх персонажів є інше життя, кожен до нього прагне.

Мама й тато Сірожки хочуть іншого життя, свій великий будинок, зовсім забути про це село, ніколи туди не їздити, залишитися в місті, спілкуватися російською, забути, що там є бабуся з проблемами, городами... у них інше життя.

Мама Каті, вона теж прагне іншого життя, звісно. Їй, можливо, не так пощастило, як мамі Сірожки – їй не вдалося поїхати з села, але, тим не менш, вона собі уявляє, що є інше життя, а щоб жити тим життям, необхідно чимось пожертвувати. Потрібно народити тільки одну дитину, щоб більше не мучитися. Працювати й тягти на собі чоловіка, щоб якось побудувати нову хату, як вона каже....

Напевно, так і Катя буде колись намагатися поїхати з цього села. І Сірожка колись намагатиметься допомогти їй у чомусь. Навіть просто тому, що пам’ятає її такою веселою, загадковою, лісовою мавкою...

Бабуся Сірожки також колись хотіла іншого життя. Тому вона не така вже й сільса бабуся. Вона вчителька української мови, вона навіть розмовляє не так, як інші сільські бабусі, котрі там живуть. І видно, що в неї не склалося інше життя, вона залишилася в селі, там, де залишилася.

Якби вони виросли, то, можливо, зустрілися б у якомусь навчальному закладі, якби Катя приїхала навчатися в місто.

А якби вони, вже дорослі, зустрілися, то як би поводилися?

В таких ситуаціях люди завжди дивляться, хто наскільки відійшов один від одного, від тих ідеальних стосунків, що були в дитинстві. Напевно, хтось змінився. Можливо, хтось би намагався порозумітися. А, можливо, й ні... Можливо, вони б навіть не впізнали одне одного.

А чи складно знімати фільм за власним сценарієм?

Ні, зовсім ні. Мені в житті пощастило. Я зняла вже близько восьми фільмів, і всі вони – за моїм власним сценарієм. Тому мені дуже комфортно. Тому що я точно знала, чим можу пожертвувати в сценарії. Мені не потрібно було вмовляти сценариста викреслити одну сцену чи дописати іншу. Мені пощастило.

Чи багато чим довелося жертвувати? Чи багато не увійшло до фільму?

Не увійшли кілька сцен до появи Каті. Річ у тім, що в літературі є місце описовості. А у фільмі не потрібно описувати село – ти його вже бачиш. Не увійшли кілька сцен, де нам розповідають про життя Сірожки у бабусі, про те, як він знайомився з селом. Бабусю він бачить не вперше. Але село – вперше. Наприклад, коли він побачив, як бабуся копає картоплю, і вирішив, що вся картопля зіпсувалася, і її потрібно зарити в землю, тому що нагорі не було зеленого листя. Коли до курки вперше доторкнувся, то сказав, що вона схожа на м’яку іграшку. Це ж стосується і взаємин бабусі та Сірожки... Бо взаємини з Катею виявилися і більш красивими, і більш цікавими, і, взагалі, більш привабливими. Діти такі цікаві, що краще розглядати їх, а не взаємини з бабусею... Тому ці сцени й випали.

Як Ви гадаєте, чи існує «ваш» глядач? Для кого Ви створюєте Ваше кіно?

Частково виходить, що такий глядач є. Фільм ми показуємо вже не вперше. Чотири рази він був на публіці. Звісно, я маю на увазі не просто вдома, коли ти показуєш фільм, а в кінозалі.

Кілька разів ми показували фільм на кінофестивалях у Росії, в Криму. Я там не була, але в новинах розповіли, що серця глядачів завоював маленький короткометражний фільм, називається «Світлячки». Це те, що сказали журналісти. Я можу тільки уявити собі. Адже від України було 3 повнометражних фільми, а приз отримали лише «Світлячки» . Всі ж пам’ятають своє дитинство. Там же люди тридцяти-сорока років, глядачі, для яких це – найближче, котрі самі кияни, а бабусі й дідусі їхні – у селах. Це глядачі, котрим жодного слова не потрібно пояснювати. Напевно, це ті глядачі, котрим точно на душу лягає цей фільм.

Але про мого глядача наразі говорити ще рано, оскільки в мене не так багато фільмів, які б ішли на великому екрані. У фестивалях вони брали участь, але ці фільми були всі різні. І документальні, й ігрові. Були чорно-білі фільми, був кольоровий, але взагалі без слів. Він отримав найбільше призів на фестивалях. Тому неможливо сказати, яким глядачам моє кіно подобається. Різним...

Надія КошманВсі профінансовані фільми – зняті режисерами-жінками (Анна Пасікова «Філософія». Надія Кошман «Світлячки», Олександра Хребтова «Оксамитовий сезон», Наталя Ковальова «Старша сестра» та інші). Чи вважаєте ви, що існує певне жіноче кіно, відмінне від кіна чоловічого чи від будь-якого іншого?

Ні, немає такого поняття. Кінознавці чи журналісти, можливо, таке поняття вигадують, як, наприклад, «поетичне кіно». Але я б особисто так не ділила. Є кіно, і є не-кіно. Є фільми, котрі зачіпають за душу, є ті, котрі не зачіпають. А зняті вони чоловіками чи жінками – це не має жодного значення, адже режисер виступає в якості режисера, а не в якості чоловіка чи жінки. В якості жінки я можу вийти на сцену в спідничці й повклонятися перед фільмом, а який-небудь дядечко вийде на сцену й скаже щось розумне про кіно. Але насправді це не вплине на ставлення глядачів. Бо якщо зачіпає душу – значить, ми досягли мети, котру перед собою ставили. Бо хотіли якесь пушкінське «и чувства добрые я лирой пробуждал»...

Чи бачили ви фільми, котрі були профінансовані? Що ви можете про них сказати?

По-перше, я знаю практично всіх режисерів, з деякими ми разом навчалися. І знаючи про умови, в яких усе це знімалося, я можу сказати, що вони зробили все можливе, що можна було зробити в таких умовах. Тому що не всім так пощатило з кіностудією, як мені. Мене оберігали, в нас не було затримок зарплати, всі рахунки були вчасно сплачені. Мені не доводилося сидіти на знімальному майданчику й чекати на кран чи на щось інше.

Доводилося чекати на сонце, але не на документи чи на послуги з боку студії, міністерства... Однак я знаю, що в інших режисерів такі труднощі були. Особливо в тих, хто запустив зйомку на великих державних студіях – на Довженка, на Одеській. Тому я, знаючи, що доводилося боротися з проблемами не стільки творчими, а й з фінансовими, технічними та іншими, не можу їх судити. Тобто, я знаю цих режисерів... Могли зробити й краще. Або не могли. Не мені судити.

Найбільше вражає те, що ці фільми зачепили душевні теми. Я бачила три фільми, вони всі зачіпали прості людські теми. Клітки буття, з яких, якщо їх багато, складаються великі картини й цілі багатосерійні історії життя, були дуже точно виокремлені. Це ті теми, що, очевидно, турбують нас, слов’янський народ. Ці фільми зовсім не сюжетні. У них немає бійцівського сюжету, ці фільми апелюють більше до відчуттів, аніж до розуму, коли ти подивився фільм – як цукерку з’їв, а залишилася обгортка. Наші фільми – не сюжетні. Значить, люди стомилися від різких сюжетів. Значить, вони хочуть чогось тихого й проникливого. Як повільна ріка, котра пробиває собі дорогу на дуже великі відстані. А буря раз прогримить – і мине. Швидко вода зійде – і нічого не залишить. Можливо, це також говорить про втому публіки від гучних картин, багатосюжетних, багатоходових.

Ви обрали саме короткий метр. Але ж короткометражки не йдуть у кінотеатрах, тобто не виходять на широку публіку. Це було прагнення елітарності? Чому Ви обрали короткий метр?

А просто ні на що інше не дали грошей. Є повнометражний сценарій, але на нього знайти гроші ще складніше. І треба пам’ятати, що навіть ці короткометражки були зняті за такі копійки, що навіть назвати смішно. В кожному разі, працювали такі фанати своєї справи, котрих за гроші не купиш. Тому що грошей вистачило рівно на два ліхтаря. Проплатити вистачило на два дні. А потім ми світили люстерками. Все, що у фільмі світиться – світиться від люстерок.

Розкажіть про оператора фільму, бо його робота – це незаперечний плюс картині.

З оператором нам дуже пощастило. Він був мені абсолютно невідомий. Крім того, що ми навчалися в одному інституті, але він вчився на кілька курсів пізніше від мене, я не знала про нього нічого. Я почала шукати оператора, мені порадили Сашу Кришталовича. Я зателефонувала йому, виявилося, що ми заочно знайомі, попросила принести його роботи. І мені сподобалося. Причому, він приніс мені касету, записану таким чином, що на ній не було звуку. Це докуметальний фільм «Мама», який зібрав багато нагород усіляких, потім ще один, «Сходи», постановочний фільм. Я побачила, що він уміє працювати зі світлом, а мені було потрібно, щоб «Свілячки» світилися.

Я дала йому сценарій, він сказав: «Ти знаєш, я подумав, що може вийти красивий фільм. Я беруся за цю роботу». Потім ми почали працювати над розкадровкою, над розробкою сценарія. І дивним чином склалося так, що я й Саша думаємо в один бік. У нас практично не було притирок ні через точки зйомки, ні через мізансцени. Я не можу сказати, що в нас були якісь суперечності.

Планувався взагалі інший оператор, але через те, що з ним погляди не збіглися, довелося шукати Сашу і знайти його. Величезна подяка тому оператору, який не потрапив на цю картину і, таким чином, поступився місцем Саші. Він дуже добре працює з дітьми, так душевно – було видно, що йому подобається. А для мене це дорогого варте. Я вважаю, що на майданчику ніхто не повинен страждати й мучитися. Кожен повинен отримати своє задоволення. На жаль, навряд чи він отримає гроші, велике запитання, чи отримає він славу, але хоча б у процесі праці людина має отримати задоволення. Ось оператор його отримав сповна і віддав це картині.

СвітлячкиРозкажіть про підготовку до картини, про вибір акторів, натури...

Знімали ми під таким маленьким містечком, котре називається Кагарлик, це в Київській області Якщо від нього від’їхати двадцять кілометрів, є хутор, де навіть магазину немає. Там стоїть буквально п’ять чи шість будинків. І один із них був покинутий, він стояв на горі. Власне, це той будинок, де ми знімали. Він перебував у поганому стані, був розламаний усередині. Але вибирали так, щоб помістилася декорація. Ми його арендували, бо там були хазяї, але просто ніхто не жив. А місце, взагалі, дуже гарне, але настільки занедбане, що навіть дерева заросли. Потрібно було все це спилювати й робити з цього живе подвір’я, будувати паркан, будувати з цього декорацію. З цим чудово впорався надзвичайний художник Юліан Тихонов. Він все це робив своїми руками, всі паркани, всі клітки для кролів, все що було потрібне – ложки, виделки, всі рядна... все це вибиралося дуже уважно. Все подвір’я – це декорація, все, що всередині будинку – теж декорація, але всередині справжнього будинку. Природа там настільки красива й вражаюча, що навіть коментарі не потрібні.

А дітей ми вибирали, як і всіх акторів, через кастинги. Ми телефонували у всі акторські агенції, їх у Києві вже багато. Вони приводили до нас дітей, і ми відразу знімали проби. Таким чином ми відібрали хлопчика. Мирослав Білоногий – учень акторської школи. Він професійний актор. Йому було сім років, він закінчив перший клас акторської школи, вже грав у спектаклях, знімався в кіно – такий бувалий артист. А дівчинка – непрофесійна артистка. Вона мала піти в школу, їй було шість років. Вона просто була з акторської сім’ї. Ну, вона вже вирішила стати артисткою – вона нещодавно оголосила про таке своє рішення. Ми їх вибирали окремо, потім зводили пару, кожного разу знімали проби. Так що актори у нас були обрані спеціально. Таким самим чином ми вибирали і всіх інших акторів. І бабусю, і діда Льоньку...

Дід Льонька насправді унікальна людина. Це не артист, це чудовий і відомий у всьому світі перекладач Целана з німецької мови, людина, в котрої є нагорода австрійського королівського двору за ці переклади. Просто хороший друг нашої родини. І коли я на нього подивилася, то сказала: «Марк, ну знімися, будь ласка. Я кращої фактури просто не знайду». А Марк – людина єврейської національності, він картавить – каже: «Ну, якщо ви так вважаєте, я спробую». Він дуже старався, він вивчив текст українською мовою, приїхав на зйомки, потім озвучував – працював на озвучці як справжній актор. Я вважаю, це була вдала робота. Власне, це були єдині не актори на знімальному майданчику. Всі інші, враховуючи корів, були акторами. Корови ходили по знімальному майданчику, переступаючи кабелі – тільки актори так можуть ходити.

Бабуся – надзвичайна акторка, заслужена артистка України – Любочка Кубюк. Вона дуже переживала, що вона – така відома артистка – раптом гратиме в якогось невідомого режисера якусь незрозумілу бабусю. Знаєте, як відомому актору страшно довіритися в руки невідомому режисеру. Наразі все нормально, я вважаю її роботу дуже вдалою. Бабуся вийшла саме такою, як потрібно. Вийшов такий дивний хлопчик і така дивна бабуся. Було б дивно, якби була така сільська баба і рафінований хлопчик. А так – бабуся дуже тактовна, яка не лізла дитині в душу і не совала їй цукерки, коли дитині було погано, коли з ним такий страшний випадок стався – побиття його подруги.

А Вашій родині фільм сподобався?

Важко сказати. Мама фільм подивилася ще тоді, коли він готувався до монтажу. Я проглядала матеріал, вона зайшла, подивилася шматочок, заплакала і вийшла. Вона сама народилася в селі, це я – киянка в першому поколінні, а вона ще сільська дівчина... згадала молодість і заплакала. Більше вона нічого не говорила на цю тему. А син подивився і сказав: «Ну... нормально». Йому чотирнадцять років – вже серйозна людина, дивиться серйозні фільми, а я знімаю різну дурню.

А чи є Ваших фільмах щось автобіографічне? Виходить, що Ви самі входите в категорію «Вашого глядача»...

Ні, автобіографічного нема нічого. В мене не було бабусі – для мене це нездійснена мрія. Я собі вигадала бабусю. В село я їздила, але не до бабусі, а до сестер моєї мами, до тітоньок. Було кілька висловів, котрі були в сценарії, але до фільму не ввійшли – це фрази, що використовувалися в селі. Наприклад, «бісова пробка» – так дітей називали, але я вирішила, що бабуся не має так говорити. І я всі грубі вислови викреслила з лексикону бабусі. А автобіографічною є, напевно, говірка з-під Києва, котру дуже люблю й ціную, як різновид живої розмовної мови. Я спеціально нічого там не редаґувала, хоча були моменти, коли примушували викреслювати це й перекладати справжньою українською мовою. Мене лаяли за цей суржик, а я його люблю. На ньому розмовляють люди, живі й класні, такі ж бабусі, такі ж тітоньки. Є такі дівчата на світі, що розмовляють цією мовою... або сільські жителі, котрих ми бачимо у фільмі. Це – місцеві діти, вони теж розмовляють цією українською мовою. Тобто велика частина Укаїни розмовляє саме так. Тому цим я не поступилася.

А як Ви знайшли цю кіностудію? І взагалі, хто кого шукав?

Ніхто нікого не шукав. Насправді світ кіно й телебачення років десять тому був дуже маленьким. Ми всі одне одного знали в обличчя. Тоді ще не можна було дослужитися від редактора чи відеоінженера до режисера – для цього потрібно було закінчити спеціальний інститут, спеціальне відділення й кафедру телебачення. Тому нас було мало. Це зараз інститутів таких більше, та й необов’язково бути професійним режисером, щоб працювати на телебаченні... на жаль. Зараз із цим простіше.

Коли сценарій отримав «Коронацію», мені зателефонували з цієї студії, тому що пам’ятали мене за якимись моїми роботами, які теж різні призи на фестивалях отримували. Сказали: «Ми в газетах прочитали про твій сценарій. Не хочеш принести його на кіностудію?» Це була ґенеральний продюсер цієї кіностудії, Світлана Іванівна Степаненко, вдова мого вчителя, Віктора Борисовича. Тому тут старі інститутські зв’язки спрацювали. Вона, звісно, пам’ятає нас за інститутом. У нього навчалися такі серйозні метри телережисури, котрих навіть страшно назвати. Вона так іноді згадує його учнів, коли ім’я десь виникне. Ось випливло моє ім’я – вона згадала, що була така студентка, знайшовся мій телефон на кафедрі телережисури. Мені зателефонували, сказали, що є така кіностудія, запитали, чи не хочу я в них познімати. Так вийшло, що цей фільм і наступний фільм я зробила на цій студії. Велике їм за це спасибі.

Надія КошманА які, на Вашу думку, в українському кінематографі є проблеми? Чи можна їх якось вирішити? Якщо можна – то як?

Найбільша така проблема – це те, що немає законів, котрі б захищали кіно. Я вважаю, що нашому кіно нічого на даний момент не потрібно, крім законів правильних. Тому що в Москві, наскільки я знаю, десять років кіно було звільнене від податків, ще на п’ять років продовжив мер Москви дозвіл знімати без податків. У нас це нереально зробити. Процентів тридцять від тієї маленької суми йшли на податки. Таке враження, що ці суми – для Місяця чи для радянських часів. Вони, напевно, вважають, що метр плівки коштує 2 копійки. Це нереальні розцінки, а з них ще й знімають податок тридцять відсотків. Дали тобі сто гривень – і тридцять відразу ж забрали. Ні за що. Потім ще щось знімають за зарплату, якісь подоходні... маса податків, котрі візразу ж роздягають картину. Це найбільша проблема – закони. Якби дали спокійно працювати – не обкладаючи такою величезною кількістю податків – то і фінанси б з’явилися, і спонсори б з’явилися, яким цікаво було б вкласти гроші. Бо кожен банкір, напевно, хотів би мати свій роман із фільмом, але не може зробити цього офіційно чи напівофіційно, бо йому відразу ж доведеться величезні кошти віддати тільки за таке своє бажання.

І друга велика проблема – це прокат. Прокат – це фактично закрита тема. Мені навіть здається, що тут є якась змова корпоративна. Америка дуже правильно виховує нашого глядача. Я нещодавно відкрила такий сайт, називається «Урядовий портал», це сайт Кабінету міністрів. Там за 2004 рік розміщено дослідження про те, які телеканали й фільми дивляться українські школярі. Це діти від 6 до 17 років. Вони дивляться винятково американські картини – у них найвищий рейтинґ. Їхній головний герой – Шварцнеґґер, їхні фільми – це фільми про школу, про сучасну молодь... там був фільм «Буремний шлях» про елітну школу... Такі в них уже зовсім не дитячі ігри. Вони не дивляться дитяче кіно, тому що його не існує. «Один удома» не фігурував ніде. Переважно це дорослі бойовики, дорослі пригодницькі фільми та дорослі комедії. Наприклад, «Брюс всемогутній». Тобто Америка настільки запустила своє коріння в культуру, що перебити це буде дуже важко. Частково, напевно, через те, що якимось корпораціям це вигідно. Якщо є певна «світова змова», то, напевно, американська, бо процент інших фільмів дуже малий – французьких та італійських фільмів так само мало, як і українських. Тому якби закони захищали кіно українське – було б простіше. Я гадаю, всі режисери про це говорять.

А так – я не бачу жодних інших проблем. Це раніше потрібен був блат. Зараз є стільки конкурсів, на котрих його не потрібно. Конкурси анонімні – та ж «Коронація слова», ті ж конкурси при Міністерстві культури. Ну хто там знає, хто така Кошман? Там читають сценарій, їм все одно – вони ж не бачать режисера за сценарієм. І ідеї цікаві є в режисерів, і можливості є, і потенціал – хоча б тому, що режисери, котрі подають сценарій на конкурс до міністерства, це режисери професійні, у них є дипломи. Бо на «Коронацію слова» може будь-яка людина відправити – для цього необов’язково бути режисером чи сценарістом. А коли вже знімати – то ним треба бути. Як показав досвід тієї ж «Штольні»... зняти-то вони зняли, але навіть діти, які дивилися, казали, що це пластмаса, люди так не розмовляють у житті. Та і фіґня це, за великим рахунком. Не тому що я хочу покритикувати. Я розумію, що хлопці зустрілися, спробували і довели самі собі, що трішечки треба повчитися. Наука допомагає тим, кому б хотілося. Тому потрібно вчитися, потрібно законами захищатися – тоді в нас буде кіно.

А зараз ви над чимось працюєте?

Так. В роботі кілька сценаріїв. Кілька – тобто два вже написані й один дописується. Насправді це доволі безнадійна ситуація, тому що я не думаю, що хтось візьметься запускати повнометражну картину. Чомусь на ті фільми, що виглядають, як підробка на американське кіно, дають гроші. На фільми, котрі так не виглядають, гроші знайти складніше. Я це чудово розумію, але підробку робити не буду. Я розумію, що можу залишитися і без фільму, і без грошей. Я вирішила, що буду дописувати сценарій, бо колись людям набридне, вони наїдяться піццою і гамбурггерами, їм захочеться простого українського борщу – і тоді ми витягнемо наші сценарії, підемо до наших українських банкірів, котрим теж набридне вкладати гроші в американські кінотеатри – раптом у них теж були бабусі, раптом вони теж у село їздили? Варто сказати, що на європейських кінофестивалях дуже хочуть бачити українське кіно, причому українською мовою. Коли на невеликому, але таки міжнародному, фестивалі «Золотий Вітязь», де було 35 країн, «Світлячків» довелося перекладати з української на російську, я зрозуміла, що культури досить далекі одна від одної.

І фільми, які б я хотіла запустити – українські, українською мовою, про українське село. Це один фільм. Інший – про те, як в Україні уживаються різні національності. Цей фільм вже для дітей. Для дітей і про дітей. Сценарій вже є.

А українське кіно – воно яке? Які сюжети були б найбільш цікаві сучасному українському глядачеві?

Я не знаю, які можна робити акценти національні... це ж не значить, що вони мають бути одягнені в українські сорочки чи розмовляти натурально українською мовою. Адже ні для кого не секрет, що це, насправді, маленьке лицемір’я. В Києві ті, кому зараз по 30 років, вчилися в російських школах. В Києві практично не було українських шкіл. Коли я навчалася в школі, таких було 2-3, і вони вважалися селянськими школами. Це було зовсім непрестижно – розмовляти українською. Це була імперська політика така – мовляв, так треба, російською, і все. Ми вступали в інститут, читали програму російською мовою. Потрібно було обов’язково щось українське, але основна програма читалася російською мовою. У нас коли кажуть про українську мову – значить, всі говорять українською. Та ні, не всі. Я стовідсотково розмовляю українською, коли їжджу до Москви чи в Пітер. Назло їм, щоб показати, що ми – окремий народ, і ми знаємо їхню мову, але й свою знаємо... а вони – тільки свою. Ось такі маленькі штуки.

Тому справа не в мові, не в українській сорочці, а в тому, що українці – дуже душевні люди. Вони дуже дивні за менталітетом. Наприклад, якщо в росіян національний герой Добриня Нікітич чи Ілля Муромець (котрий, до речі, лежить у Лаврі в ближніх печерах, мало хто з росіян про це знає)... у нас немає такого національного образу богатиря. У нас є такий козак, котрий, з одного боку, всіх рубає шаблею, а з іншого – ввечері під вишнею може заплакати від кохання до своєї дівчини, затягнути сумну пісню... це чоловік, котрий здатен заплакати від кохання. І в нашій історії є такі приклади. Навіщо далеко ходити? Ось є Богдан Хмельницький і його син, їхній конфлікт через польську дівчину. Це ж не голівудська історія – це Шекспірівська історія. А в нас показують якісь шаровари – один Богдан Хмельницький, другий Богдан Хмельницький. Це історія кохання, важких взаємин у родині, це могло б бути актуальним зараз, хоча відбувалося тоді, могло б бути українське кіно – і ментальне, і історичне... з вишиванками, з піснями, з усім на світі. Але, на жаль, ця ніша вже зайнята не найкращими прикладами, і найближчим часом мені не видається можливим відкрити туди двері.

Так само й Тарас Бульба... Тут вже ціла черга на цього Тараса Бульбу. Я дуже сумніваюся, що французи знімуть адекватного «Тараса Бульбу» про батька, котрий може заплакати, але при цьому вбити свого сина – хай краще буде мертвий, аніж зрадник. Це дуже слов’янська, дуже християнська річ. А Європа – це вже цвинтар християнства. Тому українське кіно може бути дуже багатогранним, дуже цікавим. Це буде творчість, що звертається до першоджерел, до витоків, котрі формувалися ще в піснях навіть – в колискових, у веселих, у сумних піснях.

Мені шкода, що немає комедій. Я дуже люблю комедії. Я б знімала кінокомедії з ранку до ночі. Якщо вдасться, то обов’язково зніму. У нас є маса тем. Наприклад, співіснування українців і євреїв. Це чудова тема, на яку можна зняти як трагедію, так і комедію.

Українське кіно зараз могло би бути дуже ніжним, проникливим, красивим дуже, бо в нас унікальна природа, і медитативним, бо можна вийти на поріг української хати, сісти й завтикати на захід сонця... геть по-буддистськи. Я сподіваюся, що колись ми наїмося, нехай красивої та якісної, але американської їжі... Головне – це свою культуру не розвіяти по вітру.